Добре, що за останні роки, українці плавно перейшли від урочистого відзначення парадами до вшанувань пам'яті, хоча в нашому житті скорботи вистачає і без того. Єдине, що це показує, то це те, що сумних сторінок історії в нас більше, ніж веселих. Їх просто не існує. В більшості цих сумних сторінок винна Росія/Радянський Союз/Російська імперія, яка накидала зашморг нам на шию впродовж всіх років "сусідства". В нас навіть День незалежності відзначають не так, як, припустимо, в США. Немає цієї радості, в тому, що ми вільні від чогось чи від когось. Видно, що вільні ми ще не повністю.
"Перемога у Великій Вітчизняній Війні" в такому вигляді, як вона зараз є - це продукт праці радянських істориків. Перебільшення заслуг Радянського Союзу є хронічним в радянській історіографії. Так, багато жертв покладено для кінця тієї війни. Ба, навіть для форсованого закінчення. Численні докази про те, що треба було "взяти" якесь місто до річниці Жовтневої революції чи дня народження Сталіна, призводило до невиправданих людськх жертв, тому це ще питання для істориків, хто більше життів поклав в цій війні: Гітлер чи Сталін.
Великим подарунком для всього людства до будь-якої річниці "Перемоги" було б відкриття російських архівів для істориків, щоб кожен зміг мати доступ до відповідей на одвічні питання початку, тривання та завершення війни. Але таким чином, чинна російська влада зруйнувала б всі міфи, яка вона продовжує вибудовувати такими ж форсованими темпами. Однак, ці міфи не радянської якості, оскільки нагадують більше пародію.На мою думку, доки не відкриті архіви (разом з останнім не похованим солдатом), доти не закінчена війна, бо ми не знаємо обставин, в яких вона тривала і хто взагалі її почав.
Та й взагалі виникає питання абсурдності "Перемоги" як такої, адже на 1941 рік, СРСР могла виставити в мобілізаційному порядку 25 млн. солдатів, але регулярна армія становила близько 5 млн. осіб з такого розрахунку, що, коли тих 5 млн. загинуть, то замінять ще одним комплектом людей в 5 млн. і так до 25 млн. Як бачимо, людські життя не рахував ніхто. Не рахували їх і після війни, коли сотні тисяч громадян помирали в таборах та тюрмах. Тому, оплакування жертв війни тією ж злочинною владою і використання "Перемоги" для підняття власного рейтингу - це злочин проти власної історії та народу.
Якщо навіть тверезо подумати, то населення Радянського Союзу на початок війни становило 200 млн. осіб, в той час, як Німеччина мала лише 80 млн. населення. Якщо враховувати 6 хвиль мобілізації під час воєнного часу, то навіть не треба того підраховувати, щоб зрозуміти реальні шанси Німеччини та СРСР у цій нерівній війні. Взагалі, виходить, великий респект Німеччині в тому, що вони за досить обмежений час змогли наростити такий військовий потенціал, аби протистояти такій великій за розмірами країні, як СРСР.
З екранів телебачення не сходять "молоді" ветеранни, яким по 60-70-75 років. Це ще одна проблема "Перемоги". Радянські мундири з "цацками", які поначіпляти собі: від значків за соцзмагання до медалі "За працю за Полярним колом". Ніхто ж того не звіряє і документів тих не перевіряє. А наймолодшому ветерану мало би бути мінімум 85 років (при мобілізації в 1945 році). Тому, населення буде старіти і в нас бути постійний контингент "ветеранів". А старі упівці сидять вдома і чекають, коли про них хтось згадає, бо з кожним роком їх все менше. І не роблять вони собі "зміни" молодих ветеранів, адже навіщо?
Історія давно стала товаром. Це як кіт в мішку: ти знаходиш один документ, але ніколи не знаєш, чи є на той документ спростування, бо десь в московському архіві він лежить "за 8 печатками". Тому про яку перемогу ми можемо говорити, якщо ми найбільше жертв поклали в цій війні. Це не перемога, це - програш і туга.
