Епікриз

З переїздом в іншу країну, активність мого блогерства впала практично до нуля. Півроку без жодного допису свідчить про певну імпотенцію думок, або про те, що просто перестав думати. Думки, які раніше мені навіював Львів своїми проблемами, переживаннями, експресивним життям зникли і стали, як сьогоднішнє львівське небо — сірим і з відсутністю ліричного настрою. Поетичному чи романтичному настрою нізвідки взятися, бо практично ніщо не має вплив на думки і нічого така погода не навіює. 

Читати далі

Матеріальні цінності

Здається, що їх не існує, бо що таке матеріальна складова в порівнянні з вищими цінностями? Моральними, духовними, етичними. Та ніщо, сміття. Що таке гроші? Папір здається. Окей, цей папір вислухає таке про себе, а потім дуля його в кишені. Класно тим, хто за вдалим виразом Остапа Бендера "народився до епохи історичного матеріалізму". Здається, що гроші як матеріальна цінність не потрібні нам взагалі, однак виходить, що ми нічого не можемо дати іншим, крім того, що вміємо самі. Я не є великим майстром в чомусь, а тому вмію небагато. 

Тим, хто мені насправді дорогий я можу дати лише своє тепло, любов, спілкування і цей перелік нематеріальних речей можна продовжувати довго і сидіти в дірявих шкарпетках і чекати, доки хтось прийде і послухає твої нікому не потрібні віршики про бездонний океан і гієну вогенну. Все це непотріб. Якщо дивитись песимістично та реалістично. На мій погляд, реалізм сходиться більше з песимізмом в проекції на наше велике життя.

Але філософічні настрої колись проходять, замінюючи себе матеріальними нагадуваннями, які не дають можливості подумати: або в тебе є засоби матеріального існування, або немає. Третього не дано. Немає грошей — ти гімно одним словом. Коли ти відчуваєш, що хтось чекає підкріплення твоїх високих слів матеріальними, але приємними дрібницями (не з принципу, а задля спокою душевного), ти неохоче вивертаєш кишені і знову бачиш дірки, що заставляють повертатися тебе до ручки і паперу, сповідаючись на своє нікчемне життя, за яке ніхто не дасть (чи поки що не дає) ломаного гроша. Ти знаєш, що від тебе можуть відвернутися близькі, які будуть вважати, що ти не цінуєш їх не виявляючи "матеріальної любові". 

Ти не хочеш, аби над тобою зглядувалися люди, як самаритяни, які приймуть тебе до свого дому і обітруть твої рани, бо ж ти не жебрак, бо багатий духовно. Але якщо в часи Христа це було цілком нормально, то зараз це здається дикістю і життя просто засмоктує тебе в боргову безодню, з якої ти може колись виберешся. А зараз ти повний наївності, в погоні за такими гарними і досяжними, але гарячими зірками. Ти їх ловиш і готовий терпіти біль, лиш би їх не втратити, однак сила болю та твоєї долі сильніша од твого організму і почуттів. Тож імпульси твого тіла самі розтискають твої пальці, тож важко жити і шкода вмерти. Від такого вибухового коктейлю думок, що відвідують матеріально убогу людину, яка однак багатою є духовно (від того сила думок збільшується) недалеко до самогубства через те, що хочеться зробити те, що не в силах твоїх. Це розриває тебе зсередини, стискає в лещата твої сердцеві судини, які в корінні волосся роблять тебе сивим, а саме серце вкривається рубцями.

Убогий матеріально тим відрізняється від багатого, що живе сьогоднішнім днем. Багатий може купити собі все, але цінувати буде недовго. Убогий шукає баланс в матеріальному, якого в нього небагато і не хоче втратити своєї голови — він просто хоче спокійного життя. Тому і трясеться над кожною копійчиною, щоб витратити її, щоб відчути себе трохи багатшим. Проте багатий ніколи бідному не подасть, бо можливо сам таким був і пиха вища за милосердя. 

Світ невідворотно поділив своїх дітей на багатих і бідних. Цю межу можна перейти лише витративши багато часу та зусиль, однак в деяких випадках, час проти нас. В моєму випадку теж. Знаходячись зі своїми мріями по різні боки стін, ми молимось, щоб їх досягнути, а досягнувши робимо все, аби втримати, однак гніт нашої свічки перегорає дуже швидко і, прокидаючись в холодному поту розуміємо, що не досягти нам цього, бо не достойні ми або бездарні. Досягнення наших мрій веде нас до безумства, тому своїх мрій досягаючи, ми робимо себе більш залежними та божевільними. А може їх досягати і не потрібно, треба, щоб молились ми на них, але так і ніколи не бачили, бо побачивши, а потім і втративши — втратимо себе і голову. Як бути, куди йти, як діяти.... 

Читати далі

Привид війни

З дня на день, з місяця на місяць читачі не вилазять носами зі шпальт свіжих друкованих газет, юзери з Інтернету не відриваючись від провідних новинних сайтів. Твіттеристи зі всіх сил пишуть свої твіти і кількість кліків та швидкість їхнього друку перевищує правильність побудови думок в їхніх головах. Коли всі перед екранами в напруженнях і саме напруження висить постійно в повітрі, це позбавляє впевненості в завтрашньому дні. Ти засинаєш втомлений від думок про те, що буде завтра, чи не прокинешся ти від розриву снаряду і чи саме твій поверх залишиться цілий після нічного бомбардування, яке ти припускаєш собі в голові. Ти лежиш і довго не можеш заснути.

Війна давно вже настала в наших головах і не лише фізично. Фізично гинуть десятки невинних і невизнаних, героїв і безіменних убієнних, але вони відійдуть, а в перспективі через 30-40 років про них будуть згадувати лише зі шкільних підручників використовуючи скупі інструменти статистики. Беземоційно, не вкладаючи всієї суті та трагедії теперішнього становища. Ми не припускали, що війна зайде до наших дверей і домівок. Що вона постукає до наших вікон і попросить хліба, а потім уб'є через його відсутність. Вона не вибирає часу, місця і ні в кого не питає дозволу. Вона дає про себе знати тільки сумішшю повітря та пороху, шо скрегоче на наших зубах і напруження, що витає в повітрі.

Але чи такою вона є страшною, як її малюють? Чи є вона апокаліптою для цілого людства? Певною мірою так. І всі зараз скажуть: "Апять він якусь х...ню пише, ліпше б шось робив, нашій армії допомагав", але це лише моя сповідь до тих, хто це читає. Суб'єктивізм теж рухає прогрес. Особисто вважаю, що війна — це певна стадія розвитку, якої ми не можемо оминути. Як вогонь є природнім процесом, коли ми спалюємо дрова, так і війна є апогеєм вічної боротьби світла і темряви, добра і зла. Ми всі добре пам'ятаємо десь з дитячих книжок, що добро перемагає, бо є мир. Однак це і не значить, що його немає, коли є війна. Принцип, який ще заклав Макіавеллі свідчить, що зло твориться, щоб потім породити добрі речі та навпаки. Гітлер казав, що боротьба — це двигун для життя. Ми знаходимось в постійній боротьбі все наше життя. В цьому теж є якась логіка.

Біда наша в тому, що ми не вміємо сприймати те, що маємо на даному часі та етапі. Ми не віримо, що війна вже на порозі нашої хати і сидимо в тилу, п'ємо каву, подорожуємо і нас нічого не цікавить. Ми відсторонюємось від всього і робимо вигляд, що сидимо в хатці. Ми насолоджуємось останніми мирними днями. Це так само, як зустрічатися з дівчиною, яка виходить за тиждень заміж: ти не думаєш про її шлюб — ти насолоджуєшся тим тижнем, який вам залишився. Тому і ми стараємось не вірити в очевидні речі, поки та річ не вдарить нас по голові. 

Ми стараємось сперечатися за "мирним" пивом з друзями, себто "війна — це суцільна розруха, шансів в нас немає жодних", але сама війна крім сотень жертв дає загальне очищення, духовне загартування болем і відчаєм. Ті люди, які її пережили можуть рвати колючий дріт зубами і вони нічого не бояться. До народу, який пережив таку річ краще не нариватися. 

Ми повинні застановитися на тій думці, що війна рано чи пізно прийде. Всі передбачення та передумови в нас вже є, тільки стоїть питання, коли це настане, щоб сісти і сказати: "Ну все, почалося". Але коли воно почнеться, встанеш і спитаєш себе: "А що робити?" і тут починається паніка, безлад і нерозуміння. Війна потребує організованого підходу та підготовки з обох сторін, щоб за допомогою певних інструментів її виграти. Це вже не мова дипломатії — це реальні бойові дії з розв'язаними руками для правосуддя над тими, хто цього заслуговує: над зрадниками своєї країни (генералами зокрема), вступають в дії закону воєнного часу і за будь-який проступок ти позбуваєшся або позбуваєш життя. 

Поки бачимо, що Путін сидить в Кремлі — війна буде і бачимо, що ми перші, хто її зустрінемо, але чомусь загально народом нічого для цього не робимо. Скільки по вулиці ходить хлопців, які не знають як розбирається автомат, де на ньому запобіжник і що не можна калібр 5,45 мм ставити в магазин на 7,62 і чому. А прийде коза до воза і всі будуть згадувати, а що вони знають, а виявляється, що нічого. Тому, якщо форсованим темпом не зорганізуватися, не перевести країну, свідомість людей та їхню діяльність на передвоєнний стан, то ми це зустрінемо дуже болісно. Нам і зараз дуже болить, що гинуть наші хлопці за незалежність не на війні, а "на конфлікті". Саме вони зараз стараються відтягнути її початок. Але неминуче відтягувати не слід, а слід той час, вкладений тілами і життями сотень наших громадян використовувати з користю, а ми його нехтуємо.

Коли в 1920 році до Польщі вступили більшовики, навіть наймолодші харцери вступили до війська — весь народ встав під клич "До зброї!". Але я зараз не впевнений, що коли кинуть клич, хтось з нею зможе впоратися, бо не буде знати, де до неї встати. 

З масованою зрадою воєначальників, дезорганізованістю найвищих ешелонів влади, ми отримаємо повернення багнетів у іншу сторону — проти своєї ж влади і війну проти ворога зовнішнього, ми перетворимо в черговий Майдан і черговий внутрішній конфлікт, однак з більшими наслідками, яким скористається ворог. 

Всі мої думки зводяться до того, що не треба бігати від війни, вона все одно дожене на танку того, хто біжить пішки. Не допустімо цього! Роззброєнню ще не час.

Читати далі

Ртуть

Кожен день активних дій на Сході нашої країни наближає розпад Російської Федерації. Так бачимо ми, так бачать може і вони, а ще більше людей цього хочуть. Прогнила з усіх боків, але замальована водоемульсійною фарбою трухлява дерев'яна коробка ще досі тримається на фарбі, яка потихеньку відлітає та на ржавих цвяхах.

Читати далі

Зажралісь, гаспада

Довелося, сидячи не роботі, прочитати газету "Капітал". Якось не мав ніколи великого бажання читати газети економічного спрямування, бо трохи далекий від того, однак деякі речі аналізувати доводиться, роблячи певні геополітичні висновки.

Читати далі

Цинізм сміття

Я не люблю прибирати в себе вдома, ані в себе на робочому місці. Не тому, що мені лінь, чи багато роботи. Просто деколи серед гір, сміття, непотребу та необхідних речей ми знаходимо те, що ворушить старі рани, від того серце б'ється частіше, навіваються спогади, які хочеш забути, але хочеться згадувати. Знаходимо те, що коли сховали далеко, щоб очі цього більше не бачили. І хотілося потім виколоти ті очі, щоб не бачити, де воно заховано, щоб більше ніколи не знаходити. Але через певний час ми беремо старі конверти і насолоджуємось цим почерком, гладимо цей папір, що гладила Вона. Вона писала ці рядки з любов'ю, яка залишилася тільки в моєму серці, точніше її уламки, які жалять, як уламки снаряда старого ветерана війни і не дають йому спати по ночах. Серце б'ється, але ніби б'ється воно в лещатах, так незручно і відчуття якогось пориву душі, хочеться кричати на все горло про те, наскільки це неможливо витримати. Від цих спогадів хочеться ізолювати себе і інших, хочеться закритися там, де нікого немає, де глухі стіни, щоб нічого не нагадувало тобі про Неї. 

Ці спогади нам відразливі, бо старі рани ніби і зажили, рубці на серці загоїлися і не повертається цей образ, що раніше ти хотів бачити перед обличчям кожного дня. Не звучить у вухах цей голос і всі яскраві моменти, що, здавалося б, були найщасливішими у житті, вже не були такими яскравими, однак їх хотілося повторити. Але ні. Хочеться розбити голову об стіну, наїстися перцю, а потім їсти пісок, щоб тільки забути про Неї. Хочеться заснути і не прокинутися, щоб не думати про Неї, не бачити її казкових рис і не відчувати Її шепоту в своїх вухах. Хочеться вимити руки і віддряпати від рук, щоб не відчувати ілюзії Твого доторку. 

Ми хочемо забути те, що хочемо пам'ятати. Як це не парадоксально, але в цьому тримається паритет і баланс, як добро і зло. Може саме це не дає нас дати собі повноцінну волю, вдихнути на повні груди і вже не видихнути, бо це вже тобі не підвладно. Ми живемо числом деяких моментів, які ми самі вишкрябали Її чи його нігтями в своєму розумі. Вони прекрасні і ніколи ми їх не стремо з пам'яті, бо коли ми їх хочемо стерти, тоді ми не можемо їх не згадати. Ці миті прокручуються з новою силою і десь далеко в душі ти плачеш, що не можеш нічого повернути. Але не шкодуєш. Бо шкодувати без змісту, тому що повернути нічого вже неможливо. 

Ми можемо знайти відволікання лише в роботі, коли маємо чітке завдання і повністю з головою знаходимось в ній. Але, коли лягаєш спати, то, прокрутивши в голові свій прожитий день, ти думаєш про Неї. І ти молишся, і просиш для Неї здоров'я, і успіху, і любові, і всього того, чого ти не зможеш їй дати, і не дасиш. Ти просто хочеш Їй добра. 

І зорить Вона твоєю зіркою в небі, яку бачиш тільки ти і цілуєш її, засинаючи. Вимолюєш, щоб вона ніколи не згасла і кожної ночі ви зустрічалися і спілкувалися, хоч між вами декілька мільйонів кілометрів чи світових років. 

Ти дивишся востаннє на цей лист і на пакунок з милим малюнком і думаєш, що ти втратив все, що мав. Так має бути, але ти втратив. І ніякі пігулки, ані вода не загасять твого полум'я, яким горять твої "труби". Ти кладеш цей лист, щоб ніколи його не знайти. Але ти знаєш, де він лежить, щоб через деякий час знову його "не знайти". Це як твій храм: ти молишся і йдеш від нього з чистою душею, щоб потім знову повернутися. І сон стає важким, і заснути не легко, бо ти не згасаєш, і мені вже не тепло. 

Читати далі

Про "всередині" і "ззовні"

У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить. 

Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.

Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу. 

Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.

Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.

Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє. 

Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію. 

Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою. 

Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві. 

Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок. 

Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.

Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.

Читати далі