Ковбаса чи бляляйка?


Їдучи в маршрутці кожного дня на навчання, я слухаю радіо "Ера", яке славиться своїми політичними та економічними програмами, тож всі експерти як один обговорюють питання позиції Україні в геополітичному просторі: чи вона приєднається до зони вільної торгівлі з ЄС і підпише угоду про асоціацію, чи підпише угоду про Митний союз з Росією. Постійні аналізи плюсів і мінусів цих рішень на основі соціологічних даних, до яких вже звикло моє вухо приспали мою увагу, поки я не почув "свіжі" слова та нову позицію. Все-таки світ не без мудрих людей, тому хтось з експертів спробував проаналізувати, а що ж таке в розумінні народу ці дві зони означають. Як прості і пересічні люди сприймають ці два антоніми чи два полюси?!


Почнімо з того, що український народ (не хочу називати його бідним) за 70 років наголодався вдоста, тому, як казав класик: "Голодний не хоче керувати, він хоче їсти". Криза 90-х і вічний голод, внаслідок пустих полиць в магазинах, видно, надовго налякали просто українського трудівника, який хоче постійно їсти. Моя бабця завжди хотіла мене "напхати" в прямому сенсі цього слова їжею і тридцять разів перепитувала чи я їв і чи не хочу їсти, бо голод 30-х, 46-47-го і 90-х пам'ятає не з розповідей. То ми, безтурботне покоління, можемо зараз з впевненістю сказати, що такого не повториться, але і зарікатися не варто. Тому, простий мешканець України і розрізняє ці дві сторони, які зійшлися довкола "українського питання" просто і двома словами: Європа і Росія. Все. Ніхто більше не буде і не хоче розбиратися в тому. Жодні економічні аналізи і роз'яснення про заяви Європарламенту чи Госдуми РФ їх не цікавлять. Для більшості громадян України — це лише тих два слова. Зараз є багато думок про те, що вони означають насправді.

Я, не маючи економічної освіти, але трохи орієнтуючись в політичній ситуації, постараюся популярно пояснити основний зміст цих перетворень, які нас чекають. Зона вільної торгівлі з ЄС означає скасування мита на європейські товари, а це значить, що продукти харчування, побутова техніка з Європи, автомобілі і т.д. безперешкодно почнуть проникати на полиці наших з вами магазинів. Всі одразу почнуть кричати: "Холєра мать, ті європейці нам нашу продукцію задавлят і кубаса з хімікатами бде в наших магазінах". Але чому ж, сотні бабусь і дідусів годинами стоять в чергах на кордоні до Перемишля по ту ж дешеву "кубасу з хімікатами" і на свята їдять її так, що за вухами тріщить?!

Інший аргумент, яким користуються комуністи, пропагуючи референдум проти ЗВТ з ЄС — це те, що тисячі українців втратять робочі місця і багато українських товарів будуть витіснені європейськими. Воно і зрозуміло, тому що на зміну порошковому і дорогому кримському вину-"шмурдяку" прийде дешевше французьке, зроблене за європейськими стандартами харчової безпеки і в зручній 5-літровій упаковці. З підписанням угоди про асоціацію, Україна буде змушена перейти на європейські стандарти по виготовленню продуктів харчування, тому це спричинить колапс на українських підприємствах, бо той "шмельц", що нам продають, стане нікому не потрібний, бо ті самі польські сосиски стануть дешевшими за наші. А народу це і потрібно. Шара, шара і ще раз шара, яка не має об'єму! Нашому обивателю треба подешевше і побільше. І тоді райська житуха почнеться. І схлинуть черги з пішого переходу на польському кордоні, бо ті ж сосиски будуть в наших магазинах. І настане щастя по всій земній кулі, і буде син, і буде мати, і далі, як в Шевченка.

Щодо Митного союзу, то особисто я переваг не бачу ніяких крім того, що слов'янські народи об'єднаються для "Русского міра". Але що ж щодо торгових відносин? Що Росія може дати нам якісного крім газу, який вже не такий якісний? Хіба зброю. Те, на що працювала країна довгі роки, воїстину виходить в неї найкраще — російська зброя, можливо, найкраща і найнадійніша в світі. Але світ не хоче воювати, він хоче жити. А пістолет на хліб не намажеш і в піч не поставиш. Можна, звісно, але нащо?! Те, що ми бачимо в т. зв. "імперії Путіна" — це лише красива булька, бо за Москвою, де царські хороми Кремля ще є Урал з глубинкою, Таганрог, де персонаж "Нашої Раші" Сергій Юрійович Бєляков розмовляє з телевізором. І в цьому випадку, це теж буде угода про асоціацію, але з іншим мисленням і устроєм: з російськими туристами і їхгьою поведінкою на пляжах Туреччини, з тоталітаризмом і ніхто вже і не згадає про Шевченка, а буде окреслювати нас знову двома словами "Soviet Union" і нема тут що додати.

Останні соціологічні опитування засвідчили, що 50 % українців за зону вільної торівлі з ЄС і 47% за приєднання до Митного союзу. Народе! Дешева ковбаса і сосіски будуть! Налітай! Але навіть, якщо тих 47 відсотків не розуміють куди потрібно йти, то нехай вони мене простять, але вирішувати треба буде без них, бо ми так "комунізм не побудуємо". Українці просто звикли, що вирішують все за них "з Центру". Все одно, коли "на нашій вулиці буде свято", ми пустимо їх до себе, ібо прощати треба теж вміти.     

Простити чи послати?


Нещодавно я відвідав дискусію (принагідно працюючи на ній — авт.) про наслідки тоталітаризмів та Другої світової війни в Україні, організовану Фундацією Максиміліана Кольве. Тема дискусії була дуже цікавою і незвичною, але єдине питання змусило мене задуматися і спровокувало появу цього посту: "Чи маємо ми прощати і чи повинні прощати нам?".


Це питання було задане в контексті Другої світової війни та її наслідків, зважаючи на те, що багато конфронтацій останнім часом виникає в суспільстві, але це дуже актуальне питання і в нашому суспільстві і не лише з погляду релігії і сповіді в церкві. Ми мусимо чітко знати для чого ми вибачаємо людині і що це для нас значить, бо сказати "вибач" навіть найбільшому ворогові, це дати йому шанс виправитися. З іншого боку, вибачення — це те, за рахунок чого ми здійснюємо свою життєдіяльність. Це потрібне нам, як повітря, як вода і вогонь, бо як і кожен організований процес, кожна сварка чи суперечка має початок і завершення. Ми вибачаємося, щоб конфліктувати. Можливо, навіть це є формулою вічного двигуна, бо характер кожної людини сталий в періодичному проявленні наших емоцій в бік добра чи зла. Ми цілуємо руку, яку нам протягують, і потім б'ємо по ній і навпаки. І здається, що кожен раз примирення він останній, але класно хтось сказав, що примирення триває все життя і це нормально. Коли ми відчуваємо і визнаємо вину, значить не все ще людяне вбила в нас рутинна діяльність. Коли ми думаємо над своїми вчинками, значить ми ще не зійшли з розуму, або навпаки, зійшли — в суспільстві, де ніхто не думає над своїми вчинками. Щастя напевно в тому, щоб не опинитись, якщо не в такому суспільстві, то тим паче в такому товаристві.

Ми повинні прощати не тільки тому, що Бог сказав нам так і так нас навчав, ми повинні самі усвідомлювати, що прощення — це віднова нашої довіри до цієї людини, бо прощення має бути взаємне. Ми маємо прощати не на словах, а в серці, тому і найгіршу дію, яку здавалося б, ми не можемо простити, треба прощати. Це потрібно для того, аби ми далі сварилися, як це не дивно звучить, бо життя плинне: ми знаходимо нові аргументи в сварках, щоб відсояти свою позицію, рівно ж як і причини, які вказують на те, що з тією людиною треба миритися. Ці процеси такі ж незмінні і сталі, як цвітіння і відцвітання квіту сакури, що було оспіване не одним японським поетом.

Звичайно, що ми неохотно прощаємо комусь якісь провини, але все залежить від того, хто і що вкладає в це прощення. Коли тебе полишає кохана людина, то тобі образливо, але ти мусиш простити, бо на таке її чи його воля і ти не в силах щось змінити. Всередині все горить синім полум'ям, але ти мусиш поважати вибір людини і просити їй її вчинок. Ніколи не треба сподіватися, що хтось простить тебе, тому що, щоб прощали тебе — треба самому прощати інших. Ці гіпотези багаті на філософську складову, але мають значення лише для тих людей, які вкладають в це поняття якийсь зміст, якого взагалі в житті мало. Будь-яке слово, кинуте одного разу, але без змісту — не важить нічого. Тому і прощення повинне йти від потреби йти далі, так само сваритися, але з інших приводів, бо ліпше збивати коліна по неушкодженій шкірі, аніж по ще не загоєній рані. Хоча, ліпше колін не збивати взагалі, але це життя...  

Привіт Великому Жовтню!

Розпочинається жовтень (з чим всіх і вітаю — авт.), який років 20 тому ще називали Великим, але дехто ще і зараз називає його таким, поправляючи на руках дорогий "Breguet" за тисяч 40 євро і думає про краще завтра для пролетарства та простих трудящих. В цьому дописі я хотів би окреслити те, як нелегко всім робітникам (маю на увазі всіх, хто працює незалежно від місця роботи — авт.) відчувати буденність наших сірих днів, але тим не менше, не втрачати оптимізму і в сірому тумані бачити "легеньке", але світло. Мова буде йти про те, як ми дивуємося і з чого. Здавалося б, нашого брата кулею не доб'єш і гарячим залізом не випалиш, тому, як би нас не "гнобили", ми завжди знайдемо чому радіти або знайдемо вихід або щілину, як миша з новенького "Жигуля". Ми дивуємося з того, що мало би подив не викликати. Навіть хто би не казав, що в нас вихідних днів більше, ніж в інших країнах, але нашу роботу за нас не зробить ніхто. 

Зранку сірі маси трудового люду вантажаться в вузькі маршрутки і ми дивуємося тому, скільки людей може залізти в переповнену маршрутку. Здавалося б, більше не влізе, але хтось переставить руку, підніме ногу або поверне голову і нічого, влізаємося. Дарма, що хтось дихає носом комусь в рукав шкіряної куртки, але нічого, їдемо. Паралельно ще слухаємо музику в навушниках, але наш слух тренований до такого рівня, що ми можемо почути, коли хтось тихенько питає, чи ми виходимо на наступній. Здавалося б, тут немає чому дивуватися, але, якщо ми потрапляємо в таку ситуацію, то трохи дивуємося, що виходимо з цього живими та деколи неушкодженими. Посади в таку маршрутку жителя Монако чи Люксембургу, він би, як мінімум, зомлів. Про максимум і говорити не доводиться. 

Настає робочий день і ми не дивуємося нічому, цей період випадає з дня, хоча я маю на увазі людей, які повністю віддаються роботі не відходячи від токарного станка чи комп'ютера. Дивуємося хіба раптовій поломці кавоварки чи основного інструменту діяльності (того ж компа чи станка — авт.), але зважаючи на інтенсивність його роботи та весь напряг, який валиться на його плечі, дивуватися не доводиться. Дивуємося лише тоді, як відмовляє та деталь, яку ще не замінили, або яка ще не ламалася. Здебільшого, ми можемо дивуватися дивам людського характеру, який може проявити себе будь-як: ти починаєш (або з тобою починають — авт.) говорити ті люди, з якими ти не говорив роками; хтось стукає на тебе начальнику заради підвищення або ще купа різних ситуацій, але і тут дивуватися не потрібно, бо така вже наша натура — різношерстна. Як казав Михайло Жванецький: "Народ сьогодні в ресторані, а завтра в тюрмі". Так й існуємо між цими двома просторами. 

Приходячи додому, ми дивуємося, чому нема в хаті хліба чи молока. А все тому, що хтось таки його не купив, але так ліньки виходити до магазину, що відкладаєш це на день наступний і стараєшся про це не забути. Включаючи "голубий екран" і всі ті дешеві телепрограми, люди вже старшого віку дивуються (і мене це дивує — авт.), що якийсь політик сказав щось, що дає нам надію, а хтось навпаки нас розчарував, але всі ж знають, що ті, чи інші люди, незалежно від табору підвладні грошам і працюють за передоплатою. Всі це знають, але мої батьки ще досі дивуються, що сказала Богословська чи Яценюк. Нас можуть не дивувати не стільки самі політики, скільки люди, які за них голосують. Наприклад, з одного боку мене дивує та аудиторія, яка голосує за комуністів, які носять ті ж дорогі костюми, ті ж дорогі годинники і зовсім не схожі на робітниче селянство чи інтелігенцію, а на старих партійних функціонерів, які все одно віднайшли своє корито, яке справно охороняють. Але з іншого боку, я їхнім виборцям і не дивуюся. Ефект "дешевшої ковбаси" чи "дешевої горілки" (хоча вона в нас порівняно дуже дешева — авт.) має місце серед старшого покоління, які ще живуть спогадами. Тому, нам залишається дивуватися тільки великій тривалості життя цих виборців і сподіватися, що такі погляди будуть жити ще не довго. 

Ми дуже дивуємося російській політиці і тому, що вона від нас хоче. 70 років радянської влади показали своє істинне обличчя, а нам ще мало. Те, що правляча влада — це старі партійняки і офіцери спецслужб, нам цього теж мало. Вони ж брати, як вони з нами так?! А може то все ми винні? Правильно сказав професор Шевельов, що "три страшних ворога українського відродження – Москва, українська провінційність і комплекс кочубеївщини – живуть і сьогодні", тому або не можемо, або не хочемо ці комплекси з себе витравити. Деколи, ми самі собі дивуємося і нашій бідній наївності й тому, що вона в нас є. 

Здається, що, якщо забрати в нашого народу ефект подиву, то йому більше нічого не залишиться, а так хоч проглядається частинка оптимізму, що ми ще не все втратили і відкриваємо для себе щось нове як добре забуте старе. Тому з усміхненими обличчями на будови соціалізму, товариші! В нове світле майбутнє! УРА-а-а-а!  

(По)жертви на тацю

Суто з нейтральних поглядів на релігійні питання, не хотів посягати на якісь духовні чи конфесійні проблеми, але, як і будь-що, описане в цьому блозі, є наслідком мого щоденного роздратування та роздумів.
Наше перебування на цьому грішному світі розмірено не нами і не нам дано знати, коли воно скінчиться, але ми зацікавлені в тому, щоб прожити його правильно, але має місце також той факт, що ті, хто проповідують безкорисність, скромність та аскетизм, самі не сповідують цього. Ми маємо проповідувати те, що сповідуємо і це стосується не лише релігії. Але факти порушення принципів моральності мають місце і в релігійному житті.

Взагалі, Церква для кожної людини і громадянина — це щось інтимне, щось особисте. Людина може не довіряти найближчим друзям, колегам, родичам, але Церкві людина довіряла завжди і при потребі жертвувала останнє, бо вона давала те, чого не давав ніхто — віру і надію. Ми пам'ятаємо часи Середньовіччя, коли індульгенції і корупція в церковній ієрархії знівелювали те, що проповідувала Церква, бо тоді вона себе дискредитувала до неможливості, але попри те, люди не відступили від неї. Тобто в умілих руках, віра може перетворитися на масовий інструмент людських маніпуляцій. Я маю на увазі не Папський престол, не Рим, а "Третій Рим" (if you know what I mean — авт.). Політика "Третього Риму" (надалі ТР — авт.) має на меті, якщо не цілковиту дискредитацію інших конфесій, то внести певну дестабілізацію — це точно.

Я стикнувся з таким прикладом, який мені розповіла одна родичка, що в її селі, де є церква УПЦ Московського Патріархату, вона винна туди таку-то суму грошей. А тепер давайте замислимося... Що значить "бути винною гроші в церкву"? Це магазин, чи може це прибуткова або комерційна організація? Це мене просто втрафило. Церква завжди була на боці громади, а члени громади не завжди мали кошти. Чому миряни зносили якісь свої пожертви до Церкви? Бо Церква існувала за рахунок цих пожертв. Вона давала людям надію і люди їй віддячували чим могли, але Церква ніколи не вимагала нічого від мирян. Кожен дає від свого достатку, а може і взагалі не дає, бо не має, але ніколи не було такого постулату, та я думаю і немає такого в Святому Писанні чи ще де, що, якщо ти не маєш зараз грошей, аби заплатити за свічки чи іншу релігійну продукцію, то ти це обов'язково мусиш зробити. Це воля кожного, бо гроші кожного — це добровільна офіра на розвиток храму чи Церкви. Тому така ситуація мені видається абсурдною і відсилає до часів татаро-монголської навали, коли силоміць "обкладали" данню жителів міст і сіл. Але тепер, техніка дійшла до того, що люди самі свідомо несуть туди свої гроші, замість того, щоб вкласти їх в розвиток сім'ї, чого завжди хотіла Церква. Я не сперечаюся, борги повертати потрібно завжди, але перед Богом ми в боргу ще з моменту народження, якому ми завдячуємо появою на цьому грішному світі.

По суті, це перетворилося в добре налагоджений бізнес, коли "дворянство" від'їдає пуза, їздить в шикарних машинах, приїжджає до нас і розповідає, як ми маємо жити, щоб ввійти в Царство Боже замість того, аби самим сповідувати принципи Святого Франциска Ассизького і бути прикладом для своїх мирян. Тому і віри немає нікому: ані людям, ані "посланцям Бога", бо довіру, яку втрачаєш одного дня, дуже важко відновити назад. Можливо, це і є одним з методів нашого зближення з Богом, через загальну недовіру, крім того ідеалу, який нас створив, щоб ми звернулися до духовного і відкинули все мирське.