Але так далі не можна, бо в нашій країні іде війна. Важко за тисячу кілометрів від епіцентру бойових дій говорити про те, як зараз тим, хто сидить в окопах чи на крилі БТРу, чи спить вночі на землі. Одним словом, їм дуже і дуже хреново (вибачте, за нелітературну лексику). Це ще м'яко сказано. Та нашим хлопцям не звикати, бо за їхніми плечима сотні тисяч мирних громадян, жінки і діти, тому вони готові терпіти всі труднощі.
Однак, ми не можемо так нехтувати нашими захисниками, які і без того перебувають в повному дискомфорті, як і всі 23 роки. Наша армійська керівна система прогнила більше, ніж навіть російська хоча б тому, що рівень матеріального забезпечення в російській армії вищий: на армію почали виділяти більше, деякі з хорошим бойовим досвідом, тому що це їхній промисел — Російська імперія хоче постійно розширювати свої території і, як бачимо на прикладі східно-південної інтервенції, підготовка таких диверсантів йде посилено і грошей на те не шкодують.
Наші армійські "воєначальники" всі роки робили те, щоб наша армія розвалювалася, до армії не ставилися серйозно. Вже дійшло до того, що прапорщики вже не мали що продавати зі складів, бо попродавали останніх мишей. Тому армія була інституцією з працівниками ЗСУ "при погонах", які конкретними заходами з забезпечення обороноздатності не займалися. Пік боєготовності нашого війська був на зорі нашої незалежності, коли патріоти українського війська служили на своїх місцях, кожен знав своє завдання і як він може принести користь новонародженій Батьківщині, доки не прийшов час переділу Чорноморського флоту, доки не почали здавати ядерне озброєння і значне скорочення видатків на оборону і Збройні Сили.
Всі 23 роки казали, що в нас немає грошей на армію. А зараз, коли притиснула Росія, одразу знайшлися гроші, відновилася шефська допомога, і знову народ, саме народ, затягує тугіше вже не паски, а мотузки на штанях, бо країна, що лежить в руїнах моральних, при розваленій системі державного керівництва дістає тепер руїни фізичні — втрачений Крим, зруйнований та здеморалізований Схід.
Росія знає чого вона хоче і йде до своєї мети цілком радянськими методами, що вже відбули перевірку не одним десятком життів. Але що робити нам? Як нам відповісти на агресію з боку Росії? Кажуть, що неоголошена війна небезпечніша за офіційно оголошену. В 1941 році нотою МЗС, Рібентроп оголосив війну Радянському Союзу і про це дізналися одразу всі. А Сталін нічого нікому не пояснював і не оголошував — він просто вводив війська в Прибалтику, Бессарабію, Буковину, Польщу тощо.
Крім того, Росія не спала, аби ставити своїх людей в наш генералітет, зокрема в Міноборони та Генштаб. Якщо хтось ще не читав "Пригод генерала Борискіна", то прочитайте, думаю, вам буде цікаво. А скільки таких генералів ще? І чому наші солдати замість того, щоб тренуватися весь рік служби проводять на будовах генеральських дач? Ця тема вже заїжджена і поки в нас існує пострадянська армія з такими ж порядками, доти і буде така ситуація.
Кому війна, а кому матір рідна. Зараз, коли заходиш в магазин "Символіка", то бачиш нескінченну чергу людей, які купляють собі військову форму (від берців до відзнак), бо те, що видає прапорщик на складі, можна пускати на онучі. Щоб одягнути зараз солдата в літню форму одягу (без броніка і всяких розвантажувальних систем і жилетів, а просто, щоб він став в стрій на плацу) треба близько 800 гривень. Хочеш служити — купи собі форму. Я не нарікаю на магазин "Символіка", бо вони зараз є справжніми героями, які дають нашій армії одягнутися. А якби і їх не було, то ходили б наші солдати в обмотках і дірявих тільниках.
Про яку війну може йти, коли наша армія не має в чому ходити? Тому, така війна, як вона зараз є вигідна і нам, бо розмазав би нас москаль по стінці у випадку повномасштабних воєнних дій. Бо навіть тих, кого ми би мобілізували теж немає в що вдіти і накормити, бо всі кошти, які виділяють на армію осідають в щоках і лампасах наших доблесних генералів, які відпрацьовують російські гроші і начхали на присягу і офіцерську честь.
Тому, спасіння потопельників — справа самих потопельників. І тому, ми найбезстрашніша нація в світі, яка відкрита для світу в прямому сенсі цього слова, зокрема і для ворога: без кордонів з ворогом, без лінії оборони, без взуття і без форми. Добре, що одному не видають набої, а другому — зброю. Ми самі робимо свій Сталінград.
Однак, ми не можемо так нехтувати нашими захисниками, які і без того перебувають в повному дискомфорті, як і всі 23 роки. Наша армійська керівна система прогнила більше, ніж навіть російська хоча б тому, що рівень матеріального забезпечення в російській армії вищий: на армію почали виділяти більше, деякі з хорошим бойовим досвідом, тому що це їхній промисел — Російська імперія хоче постійно розширювати свої території і, як бачимо на прикладі східно-південної інтервенції, підготовка таких диверсантів йде посилено і грошей на те не шкодують.
Наші армійські "воєначальники" всі роки робили те, щоб наша армія розвалювалася, до армії не ставилися серйозно. Вже дійшло до того, що прапорщики вже не мали що продавати зі складів, бо попродавали останніх мишей. Тому армія була інституцією з працівниками ЗСУ "при погонах", які конкретними заходами з забезпечення обороноздатності не займалися. Пік боєготовності нашого війська був на зорі нашої незалежності, коли патріоти українського війська служили на своїх місцях, кожен знав своє завдання і як він може принести користь новонародженій Батьківщині, доки не прийшов час переділу Чорноморського флоту, доки не почали здавати ядерне озброєння і значне скорочення видатків на оборону і Збройні Сили.
Всі 23 роки казали, що в нас немає грошей на армію. А зараз, коли притиснула Росія, одразу знайшлися гроші, відновилася шефська допомога, і знову народ, саме народ, затягує тугіше вже не паски, а мотузки на штанях, бо країна, що лежить в руїнах моральних, при розваленій системі державного керівництва дістає тепер руїни фізичні — втрачений Крим, зруйнований та здеморалізований Схід.
Росія знає чого вона хоче і йде до своєї мети цілком радянськими методами, що вже відбули перевірку не одним десятком життів. Але що робити нам? Як нам відповісти на агресію з боку Росії? Кажуть, що неоголошена війна небезпечніша за офіційно оголошену. В 1941 році нотою МЗС, Рібентроп оголосив війну Радянському Союзу і про це дізналися одразу всі. А Сталін нічого нікому не пояснював і не оголошував — він просто вводив війська в Прибалтику, Бессарабію, Буковину, Польщу тощо.
Крім того, Росія не спала, аби ставити своїх людей в наш генералітет, зокрема в Міноборони та Генштаб. Якщо хтось ще не читав "Пригод генерала Борискіна", то прочитайте, думаю, вам буде цікаво. А скільки таких генералів ще? І чому наші солдати замість того, щоб тренуватися весь рік служби проводять на будовах генеральських дач? Ця тема вже заїжджена і поки в нас існує пострадянська армія з такими ж порядками, доти і буде така ситуація.
Кому війна, а кому матір рідна. Зараз, коли заходиш в магазин "Символіка", то бачиш нескінченну чергу людей, які купляють собі військову форму (від берців до відзнак), бо те, що видає прапорщик на складі, можна пускати на онучі. Щоб одягнути зараз солдата в літню форму одягу (без броніка і всяких розвантажувальних систем і жилетів, а просто, щоб він став в стрій на плацу) треба близько 800 гривень. Хочеш служити — купи собі форму. Я не нарікаю на магазин "Символіка", бо вони зараз є справжніми героями, які дають нашій армії одягнутися. А якби і їх не було, то ходили б наші солдати в обмотках і дірявих тільниках.
Про яку війну може йти, коли наша армія не має в чому ходити? Тому, така війна, як вона зараз є вигідна і нам, бо розмазав би нас москаль по стінці у випадку повномасштабних воєнних дій. Бо навіть тих, кого ми би мобілізували теж немає в що вдіти і накормити, бо всі кошти, які виділяють на армію осідають в щоках і лампасах наших доблесних генералів, які відпрацьовують російські гроші і начхали на присягу і офіцерську честь.
Тому, спасіння потопельників — справа самих потопельників. І тому, ми найбезстрашніша нація в світі, яка відкрита для світу в прямому сенсі цього слова, зокрема і для ворога: без кордонів з ворогом, без лінії оборони, без взуття і без форми. Добре, що одному не видають набої, а другому — зброю. Ми самі робимо свій Сталінград.
