Це й зрозуміло, бо політика придумана для того, щоб про неї говорили. Вона не несе в собі конкретного підтексту. Це всього лиш гра.
А наше життя повне зарослих хащами стежок, які ми перед собою навіть ще не відкрили, або не підозрюємо про їхнє існування. Направо підеш, туди-то зайдеш, наліво підеш...як-то кажуть в москальських казочках)
Людські стосунки - це великий зліплений шмат думок і, здається, ввівши в Google хоч якесь питання щодо своєї проблеми, одразу можна знайти відповідь на форумах. Хтось шукає відповідь в своїх друзів і дослухається до них. А хтось шукає відповідь в серці, не відкриваючись ні для кого, не показуючи своїх проблем та просто посміхається.
Як нам дізнатися про те, що про нас думають? Як залізти людям в голову і дізнатися, сподобалися тій дівчині квіти, які саме їй ти подарував? Чи помітить серед тисячі букетів на Галицькому базарі саме з твоєю дозою щирості? Ні, не помітить. А, ні....помітила і ось вдячний поцілунок в щічку. Але чи щирий він, чи лише з жалю? Нам цього не знати ніколи, бо, як і політика, стосунки - це теж гра. Жоден з її гравців до кінця не знає, чого хоче ані від життя, ані від стосунків. Ми просто протоптуємо стежину по свіжому піску, доки не загрузнемо в ньому або не почнемо шукати оазис іншим шляхом.
Знаєте, дуже добре, що люди бачаться невеликий відрізок часу. Мова йде не про все життя, чи роки, а про декілька днів чи годин. Ви зустрічаєтесь, ти збираєш всю енергію, шарм (якщо є), жарти в кулак і видаєш все "нагора", залишаючи людину під враженням і бажанням побачитись ще. Заради цих митей своєї самооцінки ми стараємось вбити в собі недоліки, пригальмувати егоїзм, збільшити словниковий запас та поголитися. Заради декількох митей. Ми живемо саме цими митями, саме живемо. Коли це перетікає в подальше спілкування і інший рівень стосунків, то ми витрачаємо свій потенціал ще на старті, а тільки колись може відкритися друге дихання, а може і не відкритися. Як казав дириґент оркестру "в музиці ми живемо, а в житті — існуємо".
Але знову ж, чи помічають довколишні нашу самопожертву та старання? Як дізнатися, що наші старання не минули на марно? Спитатися? Ні, не варіант. Можна приховати будь-що, на те і придумали лукавство. Сходити до циганки і поворожити? Ахахахах, можливо і так, але собі дорожче.
Так нам далі і жити з мутними фантазіями та невпевненістю. Єдиний вихід - це бути щирим до кінця, але ніколи ми не будемо впевнені, що ця щирість не одностороння. Якщо ми знаємо, що ми чинимо правильно, то треба так і робити, бо ми тільки можемо припустити, що твориться в голові тієї людини, для якої ми робимо приємність. Може, для неї це банально чи не цікаво, а може, це найкраща мить його життя. Ми цього не дізнаємося. Будемо бачити за діями, які підуть далі і за тим, чи залишитесь ви разом — це є єдиним логічним результатом всіх старань.
Ми є і завжди будемо заручниками тих, кого хочемо здивувати. Після того, як ми це зробили - втрачається мета, яку ми змушені знову вигадувати, доки не змучимось від постійного розумового виснаження. Нас "мають" своїми мовчаннями, відсутністю емоцій чи словами типу "та все нормально", "я не ображаюся", хоч ти бачиш, що це не так. І заради чого це? Заради митей, які карбуються тобі в пам'яті на твоєму барельєфі позитивних моментів, кожен з яких в тебе в пам'яті, як короткометражний фільм (не німецький, хоча...). "Батько" підтексту в літературі Хемінгуей перевертається в могилі від таких розкладів.
Наші миті вкладаються в нотний стан, де кожна нота в скрипковому ключі шукає акомпанемент басового, щоб не звучати так самотньо. Кожен композитор власної п'єси і шукаючи консонанс може пропустити одну тривалість, переписуючи всю партію і починати все спочатку. Таке воно життя не без кіксів і фальші, головне, щоб чорнило не скінчилося...
