Отєц родной!

Зустріч чотирьох президентів, яка сьогодні відбулася могла і не відбуватися. Це нагадало мені якісь радянські передачі, коли чотири "політичні експерти", які думають, що вони експерти сидять і одобрюють правильність генеральної лінії партії. Зрештою, нічого з того часу не змінилося. Всі сподівання на круглий стіл між опозицією і владою провалилися, оскільки Папік подумав, що не рівня йому зустрічатися з якимись негідними особистостями, що так чи інакше представляють інтереси мітингувальників. Мільйон їх там чи ні — йому абсолютно паралельно і він це чітко дав зрозуміти. 

Чи була актуальність такої зустрічі? Звичайно, що була, але ніхто до останнього не міг передбачити її формату: круглий стіл, зустріч президентів, буде опозиція, чи не буде, чи буде духовенство, чи ні — до останнього не було зрозуміло. Але все ж, вона відбулася, тому хочеться її коротко (якщо вийде) проаналізувати її недоліки, яких очевидно більше, як позитивів. 

Перше. Про маску. Насамперед, треба застановитися на тому, що, яким би не був відкритий процес (телебачення, радіо, онлайн-трансляція тощо), реального результату досягають або за зачиненими дверима, або на приємних сонячних курортах Конча-Заспи за келихом "Курвуазь'є", тому будь-які інсценування відкритості в теперішніх умовах, коли президент водночас хоче і не хоче (бо це типу нижче його гонору) відновити статус кво перед обличчям народу, без змісту, бо він вже є для більшості громадянського суспільства політичним трупом, про що дасть знати будь-який незалежний соціологічний рейтинг. 

Друге. Про форму та зміст. Цей захід більше нагадував брифінг президента, оскільки більшість часу говорив він, а вже потім дав слово іншим президентам. Він чітко дає присутнім зрозуміти хто тут господар і що це вони в нього в гостях, тому це банально нагадувало програму Яна Табачника "Честь імєю прігласіть", хоча Даніличу треба було баян ще дати. Сам зміст спічу президента не дав нічого нового: все, що він задекларував, було зрозуміло давно і озвучено ним напередодні — про загрозу економіці, сільському господарству від ЄС, про важливість стратегічного партнерства з Росією і т. д. Це все не було заперечено жодним з президентів. Видно було, що він забувався, тому, ніби платівку, крутив по колу треки свого альбому. Хіба, Віктор Андрійович культурно, але не як в 2004 році, озвучив позицію тих, хто стоїть на Майдані, але ніби для галочки і без всякого ентузіазму і звинувачень, типу так президенти у відставці себе не ведуть. Не етично. А народ мерзне.

Третє. Авторитетність і мораль. В жодного з президентів (чинного чи колишніх) немає авторитетності в суспільстві. Не варто забувати, ким вони були і що натворили: Кравчук — старий партійний функціонер, який не зміг навіть Чорноморського флоту поділити, здав всі ядерні арсенали і натхненник "купонової політики", тож саме йому завдячуємо розвалом в 90-ті роки і провалом патріотичного піднесення; Кучма — це людина, яка нещодавно була Януковичем, однак тепер він вважається владою моральним авторитетом, хоча сам породив того, кого зараз хочуть "валити". Він взагалі старався нічого не казати, переважно відмовчувався. Можливо, згадував свої буремні часи...; Ющенко — своєрідна пшонна каша (я про його характер) з економічною освітою, який за виглядом не знав, чого він там. Він не хоче вже ані лідерства, ані політики. Він хоче спокійної пенсії. Як і всі вони. І найосновніше, що вони її мають завдяки Януковичу, тому цілком зрозуміло, чому він їх покликав. Важливість посади — це не авторитетність в суспільстві. Нам просто показують, що все йде, як планують вони, а не ми. І всі щось записують собі в блокноти. Але толку?!

Четверте. Наслідок. Чого чекати народу від цієї зустрічі? Нічого. Тому чи треба було її проводити? Ні. Все вже сказано. Президент своїми діями задекларував свою позицію перед народом, хоч вже і не своїм. Його спроба стати "батьком нації" провалилася вже давно, тому це лише нагадує цирк шапіто і попахує прогнилою "совковою демократією". Всі говорили, що основне — це закон і народ, і всі кивали головою, і всі сміялися, і всі думали, і всі сказали, і жоден не заперечив. І так воно було, і народ мерзне — фізично і морально. Відчуваю себе в якомусь іншому вимірі, коли ти бачиш очевидне, але тобі кажуть, що це не так, ніби колять тобі новокаїн літрами. Сподіваються, що, якщо мавпу можна переконати курити, то і нас теж. Наївні) 

  

Читати далі

Європа, суда іді...

Як в тій пісні: "С чєво начінаєцца Родіна?", так і зараз хочеться запитати: "З чого починається Європа?". Багато постів в соціальних мережах вже було з тим твердженням, що Європа починається з себе і зі своєї поведінки. Істина в тому, браття і сестри, бо без того, нам немає куди сунутися. В нашому характері дуже відіграє стадний інстинкт. Саме стадний, бо коли українці поодиноко у світі десь на заробітках, то вони стараються адаптуватися до того середовища, де вони перебувають. Коли ми починаємо напиватися і бити морди, то нас за те майже гарантовано дістане суд або поліція, чого не бачимо в нас. Тому вдома - гуляй душа. Але треба ж згадати до чого ми прагнемо і це маємо бути вирішальним і ключовим фактором в нашій поведінці.

Ще одним ключовим фактором є національна ідея, не просто, тому що така в неї гучна назва, а тому що її розуміють всі без винятку члени нації. Вона мала би бути сформована, її мали б розуміти повсякчас і знати до чого ми прагнемо спільно. Кожен має чітко усвідомлювати, за що він страждає. Симон Петлюра казав, що "кров пролита для великої мети - не засихає". Одначе ж, скільки людей, стільки і думок. Чомусь, в росіян є ця національна ідея, хоч і не цілком доречна теперішнім часам і сформована в час Петра І про обраність російського народу, тому, коли ви питаєте росіянина про його призначення в світі, він вам відповість з упевненістю, що він ваш "старшой брат". Мабуть, більшості росіян це не стосується, але теперішня російська влада хоче сформувати Росії такий імідж у світі. Є національна ідея і в нас, але не кожен захоче відкрити праці Дмитра Донцова, боячись того, що він ідеолог українського націоналізму (ох, яке страшне останнє слово!). Просто наш громадянин дійшов до такої ручки, що національна ідея для його розуміння повинна складатися мінімум двох-трьох слів, щоб і п'яний міг згадати і вимовити за чаркою при тривалій політичній суперечці на кухні.

Але оскільки ідея - це дуже складно до розуміння в теперішніх реаліях, але цілком можливо, то поради, на кшталт дотримання ПДР, миття рук після туалету чи звільнення місця в транспорті старшим особам, можуть бути більш дієвими. Але ніщо не може бути дієвим, якщо самому цього не усвідомити і зрозуміти навіщо воно тобі потрібно. Очевидно, щоб вести себе по-європейськи, нам і почуватися потрібно, як не вдома (себто в гостях), а на те і має бути відповідна атмосфера. Сама атмосфера навколо має бути сприятлива, але щоб почуватися ніяково. Хоча це теж шкодить якомусь особистому розвитку, але якщо ми хочемо відбудувати свою країну та економіку, то саме це має бути пріоритетом в нашому особистому характері, щоб кожен був тверезий і свідомий того, що він робить.

Такі риси повинні виховуватися з дитинства і в добрих освітніх та матеріальних умовах, тому хоча б заради того нам потрібно рушати до Європи. Проте, потрібно також пам'ятати, що до європейського середовища кінцево ми увійдемо, коли будемо європейцями за духом і розумінням. Всі, без виключення. Навіть, коли таких буде більшість, то це вже буде прогрес, бо меншість своєю поведінкою буде ніяково себе почувати в товаристві більшості.

Європейцем треба бути не задумуючись і не включаючи тимчасово цей образ. Просто треба бути культурним собою. Ось і весь рецепт образу європейця. Для нас шлях ще дуже довгий, бо ми самі його таким робимо. І цього шляху не пройти ані мітингами, ані кількістю розбитих мєнтовских голів. Причина в нас, і в нас же ж рішення. Лише треба захотіти і змусити себе бути собою, як це не звучить алогічно.

Читати далі

Думки засранця

Попередній мій пост про те, що нам робити і кого куди копати, міг налаштувати вас на думку: "А от ти, засранцю, там сидиш в теплі і ніц не робиш, тіко джаз слухаєш. А шо ти конкретно пропонуєш?". Так вже склалося, що поки робота моя ще не почалася, можу помислити над тим, а що буде далі? А як такого і не буде, то Слава Тобі Боже!

Численні кулуарні думки наших мирян про те, що немає сильної людини, яка б могла очолити весь політичний процес і поступ народу, знайшли підтримку і в мене. Дійсно, ми бачимо приклад неефективного керівництва опозицією, себто колегіальне, але не потрібно забувати наші ментальні особливості в частині того випадку, коли ми дориваємося до влади та великого грошового корита. На жаль, тріумвірат - це набута властивість давньоримських часів, що важко сприймається в часи теперішні. Хоча, n-умвірат, який був в СРСР після смерті Сталіна, коли фактично керувало Політбюро, дає надію на те, що не все ще втрачено, і опозиційному керівництву не треба нехтувати тут досвідом Політбюро ЦК :-)

Деякі люди, яким я вдячний за таке запитання, спитали, а яким я бачу розвиток подій і як зробити так, щоб було добре?! Я не є політолог, але стараюся трохи об'єктивно оцінювати наші українські можливості та недоліки. Тож, давайте проаналізуємо, хто реально міг би посісти місце Президента у випадку, якщо б раптом його розбив параліч чи рояль. Поки що я бачу дві реальні, європейські кандидатури. Це Андрій Садовий та Петро Порошенко. Вони обидва залишаються в тіні української політики, хоча те, що Андрій Іванович робить у Львові не може не тішити, оскільки з роками правління Василя Куйбіди чи Любомира Буняка, роки його керівництва Львовом порівнювати не можна взагалі. Львів став європейським, бо він його таким зробив і все рівно скільки він на тому заробив грошей. Щодо Петра Олексійовича, то він є політиком теперішньої генерації, має більше досвіду та теж є бізнесменом з доволі хорошою нішою в українському бізнесі. Але давайте не забувати, що коли бізнесмен приходить до влади, то він про свій бізнес не забуває заради державних справ, а маючи нові важелі впливу буде старатися зробити його монопольним.

В нашій владі, яка 22 роки працювала над удосконаленням внутрішньої олігархічно-керівної структури, зміна однієї люди не змінить всієї системи. Такі ж "старігани", як Єфим Зв'ягільський чи інші будуть "зжирати" молодих і перспективних політиків, які будуть приходити у владу з добрими намірами, і натомість отримувати хороші відкати, якщо будуть "добре слухати папу".

Об'єктивно кажучи, Україні зараз не потрібен змінений керівник, потрібна зміна системи, потрібна ціла команда, але незаангажована, яка вочевидь чесно би отримувала за ці зміни кошти і контролювалася з боку певної організації, типу Європейського Союзу. Ефективний шлях, який я бачу, це прохання до Європейського Союзу про уділення команди ефективних управлінців (не важливо якої національності: німці, французи і т.д.), яким би платили з каси ЄС, а натомість вони чесно би виконували свою роботу і тим самим показали, що можна бути біля грошового корита і не красти. Таким чином, народ бачив би куди йому треба йти і жодних питань би не виникало. Цій команді вартувало би дати всі важелі впливу: можливість садити за ґрати будь-кого з чиновників, можливість розстрілу будь-кого з крадіїв казни тощо. Можливе також введення тимчасової диктатури з подальшим плавним переходом до демократії, тому що такі розправи і революційне наведення порядку неможливе в демократичному середовищі.

У всякому разі, в такий перехідний період при владі українці можуть бути лише в органах місцевого самоврядування, тому що вже 22 роки ми бачимо що робиться в профільних міністерствах нашими земляками, які не знають що таке політика і як вона ведеться.

Чому я так вирішив? Тому що, за 22 роки незалежності, українці не довели, що вміють керувати власною незалежністю і не тому, що винні у всьому москалі (тому теж), а тому, що ми їх слухаємо. Ми стільки років скидали шапку перед "баріном", а тепер би хоч постидалися.

Якщо згадати трохи історії і часи німецької окупації України, то в ті часи перше, що створив Вермахт, який зайняв окуповані території, то налагодив управління на місцях і віддав владу під дулом автомата колишнім господарям і почалося нормальне життя. Видно або під дулом в нас ліпше виходить, бо ніхто нічо не краде, та й вартовий "пантрує", то треба значиться працювати. Але бачимо, що час тоді був неспокійний і довести все почате до створення Української держави не вийшло, хоча шанси були.

Тим не менше, зараз маємо реальний шанс щось змінити, поки народ на ногах і гріється біля бочок. Довго він не простоїть, бо і в туалет треба піти, і дітей кормити, і господарку вести. Тому зміни потрібні негайно. Треба попросту оцінити свої можливості: чи самі ми можемо ефективно і докорінно змінити усе? Якщо ні, то давайте попросимо допомоги, але будемо довіряти, нехай і хтось чужий, але не москаль, бо з ними ми вже справу мали. Тут треба бути і мудрими, і гонор свій мати.

Ось майбутня політична ситуація очима засранця, який гріється в теплі, але має час над таким задуматися.

Мир всім!

   

Читати далі

Шо сі робе або Кого куди копати?

Давно я не дописував нічого до блогосфери, бо якось навіть попри бурхливі події, що зумовили народні хвилювання, вважаю, що належу до категорії "співчутливих", але аж ніяк не активних. І зараз спробую пояснити чому. В попередній своїх дописах я пробував розкрити якісь наші українські ментальні недоліки, але зараз, коли, здавалось би їх не мало би бути видно (бо всі мають бути за одно), вони "вилазять" назовні: наша доброта з наївністю в поєднанні з розгубленістю і, подекуди, агресивністю.

Саме такі запитання, які є в заголовку моєї статті задає зараз собі кожен українець, бо невіданість того, що робиться, куди йти, що робити і хто правий вже відносить нас до категорії думаючих європейців, бо рано, чи пізно з такими питаннями стикається кожен. Проте, останні події на Євромайдані  вносять особливу актуальність цих питань сьогодні, бо в тисячах тих, хто стоїть на Майданах тепер закралася розгубленість: "А чи не кинули нас, бува, знову?!".

В той час, коли я побачив, що народ піднімається для якогось поступу, мене одразу зацікавило, а хто ж встане на броньовик і поведе народ до бою з палицями і камінням, не боячись ані куль, ані гумових кийків. Хоч в 2004 я був ще зовсім юний, але коли в пізніші роки я побачив провал "ідеалів Майдану", я сказав собі: "Ану почекай-почекай, зараз щось має бути". І ці події не змусили себе чекати.

Початок Євромайдану, як і будь-яких революційних демократичних зрушень, був дуже романтичним. Вже котрий рік підряд, опозиція апелювала до нашої національної свідомості, і здавалося, що то народ просто ліниться і не хоче знову брати до рук смолоскипи і вила, але українці "психонули" і з обережністю (щоб знову не "кинули") потихеньку почали точити бартки і діставати з шафи ґвера, типу, "покажемо їм всім чого ми варті". А ми насправді безцінні, тільки дуже наївні. Заклик лікаря Хауса про те, що "еврібаді лайс", здається відійшов разом з його восьмим сезоном, але світ настільки злий, що це дійсно так і не вартує про це забувати. Перші мітинги народу були незначними, але коли почало бастувати студентство в значній кількості, то тут вже підтягнулося і старше покоління. З перших днів бастування, я побачив різку різницю між романтикою 2004-го та 2013-го, оскільки в останньому вона була присутня в тих, хто 2004-го не знає або не пам'ятає. Народний гнів десь раз років в 4-5 вибухає і на то і є психологія людська. До прикладу в Італії чи Греції, люди куди більш нервові, бо для них протест - це вже природнє середовище. Але різницею між ними і нами є те, що до них деколи прислухаються. Єдине, що вартує пам'ятати всім нам - це там, що українська влада на український народ клала дуже велику купу, тому що вони не вірять, що народ може вдатися до радикальних та організованих дій. Наголошую, радикальних (!). Те, що зараз відбувається на Майдані - це лише початок радикальних дій, оскільки злочинний режим Януковича - це осучаснений радянсько-кравчуківсько-кучмівський пережиток. Це як чиряк, корінь якого захований дуже глибоко і лише дуже дорога операція, наслідком якої може бути смерть або життя, може допомогти, але якщо на неї наважитися.

З Януковичем відійшла би у вічність ціла епоха, оскільки з приходом Ющенка ми думали, що прийдуть європейські цінності, європейські ціни і європейська спільнота, одначе ж ні. Не стало ані Ющенка, ані цінностей, а спільнота нам може лише поспівчувати, бо ніхто за нас нашого добробуту нам не побудує. Ви скажете, ну ми ж вийшли на Майдан, але що з того?! Махатма Ганді, який був основним ідеологом мирних протестів не бачив ще такого імбецила як наш Папік, тому тут будь-яка теорія може дати збій. Нещодавно, "Історична правда" виставила відео про провал диктатури Чаушеску, що було хорошим натяком на те, як має чинити народ, коли до нього застосовують силу. В нашому злому світі, де Каїн вбив Авеля, та й взагалі ми є істотами грішними, основою добробуту і співжиття на одному незначному клаптику території, який називається Земля є боротьба в будь-якому прояві - мирному чи збройному. Досвід мирних акцій протесту показує, що гроші, які працюють на політтехнологів, які таким чином грають на два шахові ходи попереду народу, є куди більш ефективнішими, ніж процес "хто кого перестоїть". Безпорадність верхівки опозиції, нездатність, невміння чи небажання повести народ до прогресу, змушує таких, як я задумуватися про інший шлях боротьби.

Нещодавні чутки, про введення в країні надзвичайного стану викликали бурхливі обговорення в Інтернеті та на кухнях українських квартир про те, "а що буде далі?". Коли я прочитав положення Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану", то мені здалося, що це саме той сценарій, за яким буде діяти діюча влада. Зокрема, насторожили такі положення, як:

•  Обставини, за яких може бути введений надзвичайний стан:

4. виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи; 

7. необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади. (стаття 4, розділ ІІ).

• Військове командування

Військовим командуванням, якому в межах, визначених цим Законом, надається право разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування здійснювати заходи правового режиму надзвичайного 

стану, є: 

 - Головне управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх 

справ України; 

 - Служба безпеки України;

 - Військова служба правопорядку.

Крім того, вводиться заборона страйків, комендантська година, заборона розповсюдження агітаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку, особливі правила користування Інтернетом тощо. Не можливе також проведення виборів Президента, парламенту, зміна Конституції і т. д.

Тобто, механізми для обмеження прав і свобод людини і громадянина (хоч і тимчасово), але офіційно по Закону можуть бути в теперішньої влади і весь Майдан згідно Закону можуть розігнати Внутрішні війська, які, нагадую, будуть здійснювати військове командування ситуації, в тому числі і охороняти армію, яка мала би бути на боці народу. 

Добре, що деякі юристи розібралися і сказали, що введення надзвичайного стану неможливе без підтримки Верховної Ради, але провал відставки Азарова продемонстрував, що Рада змогла би дати 226 голосів за такий Указ Президента.  З кожним днем жити стає невпевненіше, тому, коли ми хочемо миру, треба готуватися до війни. Народу потрібно зрозуміти, що зек не розуміє слів, він поважає силу. Вивівши "Беркут" на вулиці, він, ніби пісюном міряється з народом, типу в нас є дубинки, автомати і т.д., а що є у вас? Натомість, в нас є "штаб революції", який (о, диво!) напрацював план дій опозиції. Але конкретних дій щодо повалення влади ніхто не має. Ніхто не слухає колишніх військових, які давно мають рішення і готові скласти реальний і чіткий план дій, а їх вартувало би послухати, бо вони як ніхто готові покласти за Батьківщину життя. 

Останні дії Януковича (підписання стратегічної угоди з Росією) продемонстрували, що він не боїться дій народу, і вочевидь, в нього все підготовлено: і кулемети змащені і для танків мастило знайдеться, тому він спокійно літає собі то в Китай, то в Росію, забезпечуючи тил для відступу, але бачимо, що так просто позицій своїх він не здасть. Чи не свідчить це про те, що треба готуватися до вирішальної битви, згадувати військову стратегію і тактику і пробувати передбачити дії противника, а не лише констатувати, що 17 грудня підпишуть угоду про Таможенний союз?! 

Не на те опозиційна верхівка зараз ставить акценти, бо, вважаю, що потрібно два плани: мирний і силовий. І потрібна чітка структура дій в разі введення будь-якого з планів, щоб кожен знав, що йому робити. Бо якщо ми хочемо змін, то самі їх повинні взяти, а не чекати, що хтось заплаче і побіжить, викинувши ключі від кабінету на Банковій нам під ноги. Досить згадати 1993 рік і штурм Білого дому в Москві, коли підігнали 10 танків, жахнули кумулятивними по вікнах і всі одразу здалися. Чи не досить терпіти колесніченків, чечетових та інших відвертих москвофілів і українофобів, яких давно варто підвішати за шось, що в них відверто треба було би відрізати.

Прошу вибачити за таку кровожерливість, але не буває революції без крові, так ще Троцький казав. Бо якщо і є, то це не революція. Шапками закидати на цей раз не вийде. Потрібен план, потрібні дії і тоді перемога буде за нами.   

Читати далі

Jazz and kife

Давно я нічого не дописував до блогу, бо, вочевидь, часу мені бракувало, хоч не люблю, коли хтось каже, що не має часу.  Він є, просто не кожен має бажання його знайти для якоїсь справи. Сиджу я зараз на балконі Львівської філармонії і стукаю ці рядки під звуки млосних джазових фортеп'янних мелодій в супроводі спонукальних ритмів джембе і всередині щось заворушилося, а може серце нарешті забилося по-справжньому))

В той час, коли я це пишу, львівський художник Влодко Кауфман керує процесом встановлення інсталяції з картону, на якому зображено прапор ЄС. Якийсь ударник грає на вібрафоні, а фортепіано все не замовкає і грає наперекір всім думкам та діям, які відбуваються на сцені. Це означає те, що через 2 години розпочнеться фестиваль джазової музики "Jazz Bez" в підтримку Євромайдану в Україні. Все це наштовхує на думки, що попри всі мирські негоди в суспільстві, нестабільність в політиці, яку я ненавиджу, завжди має бути місце духовному. Сьогодні, весь Фейсбук обійшло зображення, де перед кордонами "Беркуту" стоїть фортепіано і грає, вочевидь, якісну музику. Не слова, а саме музика спонукає міліцію задуматися, а навіщо вони там стоять?!

Музика нас заспокоює в найважчі моменти нашого життя. З нею ми тішимося, коли відзначаємо, що хтось народився і з музикою ми проводжаємо на той світ. В циганів є хороший звичай, що, коли хтось помирає, то не потрібно сумувати, а треба влаштовувати радісну гулянку з танцями і музикою, щоб вселяти в інших оптимізм в завтрашній день. Смерть - це питання філософське, але все ж - це природній процес, тому і життя і смерть треба зустріти гідно - з музикою.

Можна сказати про те, а що особливого в тій музиці? Людину, якій музика не приносить задоволення, мені попросту шкода. Особисто я задоволення отримую від будь-якої музики, але джаз - це щось особливе. Основою джазу є імпровізація, а сама імпровізація - це своєрідний потік свідомості і творчої думки, тому вона є неможливою без вмісту душі музиканта. Не буває музиканта без душі. Тому і джазу не буває неякісного. Взагалі джаз або блюз в мене асоціюються з абсолютним задоволенням. Це, як чистий алкоголь в пиві чи чиста радість в сміхові. Ці, досить філософські роздуми, налаштовуються на думку, а чи маємо ми в житті хоч краплю абсолютного задоволення? Чи багато задоволення в нашому сміхові з чиїхось жартів? Чи багато ми маємо істинного задоволення з книги, яку ми читаємо? Тут відкривається інша проблема - щирості, бо не все, що ми кажемо, що нам подобається, подобається насправді.

В цьому немає чистого егоїзму, лише його домішок, бо жити на світі та не жити в своє задоволення деколи - це теж гріх. Саме в ті хвилини, коли ми живемо для себе - ми щасливі, ми впевнені в собі, ми щирі і натхненні.

Коли я дивлюся на задоволене обличчя музиканта в процесі гри джазу, в мене складаєтсья враження, що вони - найщасливіші люди, бо вони кайфують. І в більшості, це для них не робота, а хобі. Тож, ким би вони не працювали: сторожами, двірниками, лісниками чи електриками, ввечері вони зберуться. Потай від дружин і дітей. Дістануть свої інструменти і розпочнеться блаженство. Саме в такі миті я радий, коли опиняюся поряд з задоволеними людьми, бо сам таким стаю.

Джаз = кайф = лайф :-)

Читати далі

Ковбаса чи бляляйка?

Їдучи в маршрутці кожного дня на навчання, я слухаю радіо "Ера", яке славиться своїми політичними та економічними програмами, тож всі експерти як один обговорюють питання позиції Україні в геополітичному просторі: чи вона приєднається до зони вільної торгівлі з ЄС і підпише угоду про асоціацію, чи підпише угоду про Митний союз з Росією. Постійні аналізи плюсів і мінусів цих рішень на основі соціологічних даних, до яких вже звикло моє вухо приспали мою увагу, поки я не почув "свіжі" слова та нову позицію. Все-таки світ не без мудрих людей, тому хтось з експертів спробував проаналізувати, а що ж таке в розумінні народу ці дві зони означають. Як прості і пересічні люди сприймають ці два антоніми чи два полюси?!

Почнімо з того, що український народ (не хочу називати його бідним) за 70 років наголодався вдоста, тому, як казав класик: "Голодний не хоче керувати, він хоче їсти". Криза 90-х і вічний голод, внаслідок пустих полиць в магазинах, видно, надовго налякали просто українського трудівника, який хоче постійно їсти. Моя бабця завжди хотіла мене "напхати" в прямому сенсі цього слова їжею і тридцять разів перепитувала чи я їв і чи не хочу їсти, бо голод 30-х, 46-47-го і 90-х пам'ятає не з розповідей. То ми, безтурботне покоління, можемо зараз з впевненістю сказати, що такого не повториться, але і зарікатися не варто. Тому, простий мешканець України і розрізняє ці дві сторони, які зійшлися довкола "українського питання" просто і двома словами: Європа і Росія. Все. Ніхто більше не буде і не хоче розбиратися в тому. Жодні економічні аналізи і роз'яснення про заяви Європарламенту чи Госдуми РФ їх не цікавлять. Для більшості громадян України — це лише тих два слова. Зараз є багато думок про те, що вони означають насправді.

Я, не маючи економічної освіти, але трохи орієнтуючись в політичній ситуації, постараюся популярно пояснити основний зміст цих перетворень, які нас чекають. Зона вільної торгівлі з ЄС означає скасування мита на європейські товари, а це значить, що продукти харчування, побутова техніка з Європи, автомобілі і т.д. безперешкодно почнуть проникати на полиці наших з вами магазинів. Всі одразу почнуть кричати: "Холєра мать, ті європейці нам нашу продукцію задавлят і кубаса з хімікатами бде в наших магазінах". Але чому ж, сотні бабусь і дідусів годинами стоять в чергах на кордоні до Перемишля по ту ж дешеву "кубасу з хімікатами" і на свята їдять її так, що за вухами тріщить?!

Інший аргумент, яким користуються комуністи, пропагуючи референдум проти ЗВТ з ЄС — це те, що тисячі українців втратять робочі місця і багато українських товарів будуть витіснені європейськими. Воно і зрозуміло, тому що на зміну порошковому і дорогому кримському вину-"шмурдяку" прийде дешевше французьке, зроблене за європейськими стандартами харчової безпеки і в зручній 5-літровій упаковці. З підписанням угоди про асоціацію, Україна буде змушена перейти на європейські стандарти по виготовленню продуктів харчування, тому це спричинить колапс на українських підприємствах, бо той "шмельц", що нам продають, стане нікому не потрібний, бо ті самі польські сосиски стануть дешевшими за наші. А народу це і потрібно. Шара, шара і ще раз шара, яка не має об'єму! Нашому обивателю треба подешевше і побільше. І тоді райська житуха почнеться. І схлинуть черги з пішого переходу на польському кордоні, бо ті ж сосиски будуть в наших магазинах. І настане щастя по всій земній кулі, і буде син, і буде мати, і далі, як в Шевченка.

Щодо Митного союзу, то особисто я переваг не бачу ніяких крім того, що слов'янські народи об'єднаються для "Русского міра". Але що ж щодо торгових відносин? Що Росія може дати нам якісного крім газу, який вже не такий якісний? Хіба зброю. Те, на що працювала країна довгі роки, воїстину виходить в неї найкраще — російська зброя, можливо, найкраща і найнадійніша в світі. Але світ не хоче воювати, він хоче жити. А пістолет на хліб не намажеш і в піч не поставиш. Можна, звісно, але нащо?! Те, що ми бачимо в т. зв. "імперії Путіна" — це лише красива булька, бо за Москвою, де царські хороми Кремля ще є Урал з глубинкою, Таганрог, де персонаж "Нашої Раші" Сергій Юрійович Бєляков розмовляє з телевізором. І в цьому випадку, це теж буде угода про асоціацію, але з іншим мисленням і устроєм: з російськими туристами і їхгьою поведінкою на пляжах Туреччини, з тоталітаризмом і ніхто вже і не згадає про Шевченка, а буде окреслювати нас знову двома словами "Soviet Union" і нема тут що додати.

Останні соціологічні опитування засвідчили, що 50 % українців за зону вільної торівлі з ЄС і 47% за приєднання до Митного союзу. Народе! Дешева ковбаса і сосіски будуть! Налітай! Але навіть, якщо тих 47 відсотків не розуміють куди потрібно йти, то нехай вони мене простять, але вирішувати треба буде без них, бо ми так "комунізм не побудуємо". Українці просто звикли, що вирішують все за них "з Центру". Все одно, коли "на нашій вулиці буде свято", ми пустимо їх до себе, ібо прощати треба теж вміти.     

Читати далі

Простити чи послати?

Нещодавно я відвідав дискусію (принагідно працюючи на ній — авт.) про наслідки тоталітаризмів та Другої світової війни в Україні, організовану Фундацією Максиміліана Кольве. Тема дискусії була дуже цікавою і незвичною, але єдине питання змусило мене задуматися і спровокувало появу цього посту: "Чи маємо ми прощати і чи повинні прощати нам?".

Це питання було задане в контексті Другої світової війни та її наслідків, зважаючи на те, що багато конфронтацій останнім часом виникає в суспільстві, але це дуже актуальне питання і в нашому суспільстві і не лише з погляду релігії і сповіді в церкві. Ми мусимо чітко знати для чого ми вибачаємо людині і що це для нас значить, бо сказати "вибач" навіть найбільшому ворогові, це дати йому шанс виправитися. З іншого боку, вибачення — це те, за рахунок чого ми здійснюємо свою життєдіяльність. Це потрібне нам, як повітря, як вода і вогонь, бо як і кожен організований процес, кожна сварка чи суперечка має початок і завершення. Ми вибачаємося, щоб конфліктувати. Можливо, навіть це є формулою вічного двигуна, бо характер кожної людини сталий в періодичному проявленні наших емоцій в бік добра чи зла. Ми цілуємо руку, яку нам протягують, і потім б'ємо по ній і навпаки. І здається, що кожен раз примирення він останній, але класно хтось сказав, що примирення триває все життя і це нормально. Коли ми відчуваємо і визнаємо вину, значить не все ще людяне вбила в нас рутинна діяльність. Коли ми думаємо над своїми вчинками, значить ми ще не зійшли з розуму, або навпаки, зійшли — в суспільстві, де ніхто не думає над своїми вчинками. Щастя напевно в тому, щоб не опинитись, якщо не в такому суспільстві, то тим паче в такому товаристві.

Ми повинні прощати не тільки тому, що Бог сказав нам так і так нас навчав, ми повинні самі усвідомлювати, що прощення — це віднова нашої довіри до цієї людини, бо прощення має бути взаємне. Ми маємо прощати не на словах, а в серці, тому і найгіршу дію, яку здавалося б, ми не можемо простити, треба прощати. Це потрібно для того, аби ми далі сварилися, як це не дивно звучить, бо життя плинне: ми знаходимо нові аргументи в сварках, щоб відсояти свою позицію, рівно ж як і причини, які вказують на те, що з тією людиною треба миритися. Ці процеси такі ж незмінні і сталі, як цвітіння і відцвітання квіту сакури, що було оспіване не одним японським поетом.

Звичайно, що ми неохотно прощаємо комусь якісь провини, але все залежить від того, хто і що вкладає в це прощення. Коли тебе полишає кохана людина, то тобі образливо, але ти мусиш простити, бо на таке її чи його воля і ти не в силах щось змінити. Всередині все горить синім полум'ям, але ти мусиш поважати вибір людини і просити їй її вчинок. Ніколи не треба сподіватися, що хтось простить тебе, тому що, щоб прощали тебе — треба самому прощати інших. Ці гіпотези багаті на філософську складову, але мають значення лише для тих людей, які вкладають в це поняття якийсь зміст, якого взагалі в житті мало. Будь-яке слово, кинуте одного разу, але без змісту — не важить нічого. Тому і прощення повинне йти від потреби йти далі, так само сваритися, але з інших приводів, бо ліпше збивати коліна по неушкодженій шкірі, аніж по ще не загоєній рані. Хоча, ліпше колін не збивати взагалі, але це життя...  

Читати далі

Привіт Великому Жовтню!

Розпочинається жовтень (з чим всіх і вітаю — авт.), який років 20 тому ще називали Великим, але дехто ще і зараз називає його таким, поправляючи на руках дорогий "Breguet" за тисяч 40 євро і думає про краще завтра для пролетарства та простих трудящих. В цьому дописі я хотів би окреслити те, як нелегко всім робітникам (маю на увазі всіх, хто працює незалежно від місця роботи — авт.) відчувати буденність наших сірих днів, але тим не менше, не втрачати оптимізму і в сірому тумані бачити "легеньке", але світло. Мова буде йти про те, як ми дивуємося і з чого. Здавалося б, нашого брата кулею не доб'єш і гарячим залізом не випалиш, тому, як би нас не "гнобили", ми завжди знайдемо чому радіти або знайдемо вихід або щілину, як миша з новенького "Жигуля". Ми дивуємося з того, що мало би подив не викликати. Навіть хто би не казав, що в нас вихідних днів більше, ніж в інших країнах, але нашу роботу за нас не зробить ніхто. 

Зранку сірі маси трудового люду вантажаться в вузькі маршрутки і ми дивуємося тому, скільки людей може залізти в переповнену маршрутку. Здавалося б, більше не влізе, але хтось переставить руку, підніме ногу або поверне голову і нічого, влізаємося. Дарма, що хтось дихає носом комусь в рукав шкіряної куртки, але нічого, їдемо. Паралельно ще слухаємо музику в навушниках, але наш слух тренований до такого рівня, що ми можемо почути, коли хтось тихенько питає, чи ми виходимо на наступній. Здавалося б, тут немає чому дивуватися, але, якщо ми потрапляємо в таку ситуацію, то трохи дивуємося, що виходимо з цього живими та деколи неушкодженими. Посади в таку маршрутку жителя Монако чи Люксембургу, він би, як мінімум, зомлів. Про максимум і говорити не доводиться. 

Настає робочий день і ми не дивуємося нічому, цей період випадає з дня, хоча я маю на увазі людей, які повністю віддаються роботі не відходячи від токарного станка чи комп'ютера. Дивуємося хіба раптовій поломці кавоварки чи основного інструменту діяльності (того ж компа чи станка — авт.), але зважаючи на інтенсивність його роботи та весь напряг, який валиться на його плечі, дивуватися не доводиться. Дивуємося лише тоді, як відмовляє та деталь, яку ще не замінили, або яка ще не ламалася. Здебільшого, ми можемо дивуватися дивам людського характеру, який може проявити себе будь-як: ти починаєш (або з тобою починають — авт.) говорити ті люди, з якими ти не говорив роками; хтось стукає на тебе начальнику заради підвищення або ще купа різних ситуацій, але і тут дивуватися не потрібно, бо така вже наша натура — різношерстна. Як казав Михайло Жванецький: "Народ сьогодні в ресторані, а завтра в тюрмі". Так й існуємо між цими двома просторами. 

Приходячи додому, ми дивуємося, чому нема в хаті хліба чи молока. А все тому, що хтось таки його не купив, але так ліньки виходити до магазину, що відкладаєш це на день наступний і стараєшся про це не забути. Включаючи "голубий екран" і всі ті дешеві телепрограми, люди вже старшого віку дивуються (і мене це дивує — авт.), що якийсь політик сказав щось, що дає нам надію, а хтось навпаки нас розчарував, але всі ж знають, що ті, чи інші люди, незалежно від табору підвладні грошам і працюють за передоплатою. Всі це знають, але мої батьки ще досі дивуються, що сказала Богословська чи Яценюк. Нас можуть не дивувати не стільки самі політики, скільки люди, які за них голосують. Наприклад, з одного боку мене дивує та аудиторія, яка голосує за комуністів, які носять ті ж дорогі костюми, ті ж дорогі годинники і зовсім не схожі на робітниче селянство чи інтелігенцію, а на старих партійних функціонерів, які все одно віднайшли своє корито, яке справно охороняють. Але з іншого боку, я їхнім виборцям і не дивуюся. Ефект "дешевшої ковбаси" чи "дешевої горілки" (хоча вона в нас порівняно дуже дешева — авт.) має місце серед старшого покоління, які ще живуть спогадами. Тому, нам залишається дивуватися тільки великій тривалості життя цих виборців і сподіватися, що такі погляди будуть жити ще не довго. 

Ми дуже дивуємося російській політиці і тому, що вона від нас хоче. 70 років радянської влади показали своє істинне обличчя, а нам ще мало. Те, що правляча влада — це старі партійняки і офіцери спецслужб, нам цього теж мало. Вони ж брати, як вони з нами так?! А може то все ми винні? Правильно сказав професор Шевельов, що "три страшних ворога українського відродження – Москва, українська провінційність і комплекс кочубеївщини – живуть і сьогодні", тому або не можемо, або не хочемо ці комплекси з себе витравити. Деколи, ми самі собі дивуємося і нашій бідній наївності й тому, що вона в нас є. 

Здається, що, якщо забрати в нашого народу ефект подиву, то йому більше нічого не залишиться, а так хоч проглядається частинка оптимізму, що ми ще не все втратили і відкриваємо для себе щось нове як добре забуте старе. Тому з усміхненими обличчями на будови соціалізму, товариші! В нове світле майбутнє! УРА-а-а-а!  

Читати далі

(По)жертви на тацю

Суто з нейтральних поглядів на релігійні питання, не хотів посягати на якісь духовні чи конфесійні проблеми, але, як і будь-що, описане в цьому блозі, є наслідком мого щоденного роздратування та роздумів.
Наше перебування на цьому грішному світі розмірено не нами і не нам дано знати, коли воно скінчиться, але ми зацікавлені в тому, щоб прожити його правильно, але має місце також той факт, що ті, хто проповідують безкорисність, скромність та аскетизм, самі не сповідують цього. Ми маємо проповідувати те, що сповідуємо і це стосується не лише релігії. Але факти порушення принципів моральності мають місце і в релігійному житті.

Взагалі, Церква для кожної людини і громадянина — це щось інтимне, щось особисте. Людина може не довіряти найближчим друзям, колегам, родичам, але Церкві людина довіряла завжди і при потребі жертвувала останнє, бо вона давала те, чого не давав ніхто — віру і надію. Ми пам'ятаємо часи Середньовіччя, коли індульгенції і корупція в церковній ієрархії знівелювали те, що проповідувала Церква, бо тоді вона себе дискредитувала до неможливості, але попри те, люди не відступили від неї. Тобто в умілих руках, віра може перетворитися на масовий інструмент людських маніпуляцій. Я маю на увазі не Папський престол, не Рим, а "Третій Рим" (if you know what I mean — авт.). Політика "Третього Риму" (надалі ТР — авт.) має на меті, якщо не цілковиту дискредитацію інших конфесій, то внести певну дестабілізацію — це точно.

Я стикнувся з таким прикладом, який мені розповіла одна родичка, що в її селі, де є церква УПЦ Московського Патріархату, вона винна туди таку-то суму грошей. А тепер давайте замислимося... Що значить "бути винною гроші в церкву"? Це магазин, чи може це прибуткова або комерційна організація? Це мене просто втрафило. Церква завжди була на боці громади, а члени громади не завжди мали кошти. Чому миряни зносили якісь свої пожертви до Церкви? Бо Церква існувала за рахунок цих пожертв. Вона давала людям надію і люди їй віддячували чим могли, але Церква ніколи не вимагала нічого від мирян. Кожен дає від свого достатку, а може і взагалі не дає, бо не має, але ніколи не було такого постулату, та я думаю і немає такого в Святому Писанні чи ще де, що, якщо ти не маєш зараз грошей, аби заплатити за свічки чи іншу релігійну продукцію, то ти це обов'язково мусиш зробити. Це воля кожного, бо гроші кожного — це добровільна офіра на розвиток храму чи Церкви. Тому така ситуація мені видається абсурдною і відсилає до часів татаро-монголської навали, коли силоміць "обкладали" данню жителів міст і сіл. Але тепер, техніка дійшла до того, що люди самі свідомо несуть туди свої гроші, замість того, щоб вкласти їх в розвиток сім'ї, чого завжди хотіла Церква. Я не сперечаюся, борги повертати потрібно завжди, але перед Богом ми в боргу ще з моменту народження, якому ми завдячуємо появою на цьому грішному світі.

По суті, це перетворилося в добре налагоджений бізнес, коли "дворянство" від'їдає пуза, їздить в шикарних машинах, приїжджає до нас і розповідає, як ми маємо жити, щоб ввійти в Царство Боже замість того, аби самим сповідувати принципи Святого Франциска Ассизького і бути прикладом для своїх мирян. Тому і віри немає нікому: ані людям, ані "посланцям Бога", бо довіру, яку втрачаєш одного дня, дуже важко відновити назад. Можливо, це і є одним з методів нашого зближення з Богом, через загальну недовіру, крім того ідеалу, який нас створив, щоб ми звернулися до духовного і відкинули все мирське.   

Читати далі

Топтання на межі

Початок "блогування" в Мережі виявився плідним, почав говорити на особисті теми з людьми, які довго не давалися чути. Тому, вчора мені задали питання: "Чи існує дружба між хлопцем і дівчиною і якщо так, то де межа між дружбою та стосунками?". Це питання входить до списку одвічних, але пошук якоїсь адекватної позиції та відповіді змусив реально над цим задуматися. Дописи на такі теми перетворюють мій блог в посібник з підліткової психології, але якщо проблеми стоять так гостро, і якщо це когось турбує, то чому б не відповісти.

Дружба між хлопцем і дівчиною існує і це факт, причому незаперечний, але який має дуже і дуже багато підводних каменів, які вигулькують тоді, коли ця дружба набуває більших масштабів: коли ви починаєте більше довіряти одне одному, ви думаєте в одному напрямку і доходите до однакових висновків, проводите більше часу разом. Якщо задуматися, то в цих ознаках ми можемо впізнати стартовий період стосунків, але ці ознаки притаманні також і дружбі, а головно, міцній дружбі. І це стосується тих хлопців чи тих дівчат, які не знаходять собі того товариства своєї статі, яке може сприйняти його чи її таким чи такою, якими вони є насправді, в тому числі і сприйняти їхні думки і почуття. Завжди і всюди нам потрібні ті люди, які б слухали нас і це є однією з функцій дружби, і звичайно ж, проблемою, тому що знайти співрозмовника, якому можна довіряти особисту інформацію дуже важко, але реально. Нам приємно, коли співпереживають наші проблеми, шукають разом з нами шляхи їхнього вирішення, показуючи, що ми і наші проблеми небайдужі іншому учаснику дружніх відносин. Коли нам легко з такою людиною, коли ми можемо покластися на неї чи на нього в будь-якій справі, ми рано чи пізно задумуємося, а чи не варто перейти цю межу між дружбою і стосунками, бо ж так багато спільного і так багато розуміння. 

Такі випадки не піддаються якимось теоріям чи гіпотезам, тому що кожен випадок індивідуальний і особливий, але в загальному, можна дійти до висновку, що в кожного межа між дружбою і стосунками залежить від масштабу дружби, бо хочемо ми цього чи ні, але задумуємося чи не зв'язати кавалок нашого життя з людиною, яка завжди надійно прикриває твій тил або вислухає. Можливо не одразу настає така думка, але в голові крутиться багато думок, які спонукають до різних дій, тому це не виключення. Ми хочемо мати гарантію, що ця людина, які біля нас, буде і надалі і якщо вона вже пішла на таку віддану і широкомасштабну дружбу, то здатна і на щось більше. Крім того, хлопець чи дівчина, які мають міцну дружбу не можуть не подобатися одне одному, бо що таке "подобатися" — це не викликати відразу. Тому, учасники дружби мусять подобатися одне одному по замовчуванню, бо від цього залежить комфорт спілкування. 

Інше питання, це коли є якийсь взаємозобов'язуючий фактор учасників дружби, до прикладу коли кожен з учасників вже має стосунки з іншою людиною, тоді це чіткіше окреслює межу дружби, бо є хтось, хто стримує вуздечки тачанки, яка мчить вперед на шаленій швидкості. 

Якщо ж дивитися з іншого боку, тобто з погляду "перейденої межі", то хороші стосунки якраз розвиваються з міцної дружби, бо "залито хороший фундамент" і закохані знають одне одного, як облуплені і це сприяє подальшому співжиттю і глибшому пізнанню одне одного з ще досі невідомих боків. Єдине, що можна сказати напевно, то це те, що я про це все пишу в ідеалі, але на практиці все виходить набагато гірше. З кожним днем все менше хлопців, які готові просто вислухати дівчину, порадити їй щось, не "вимагаючи" нічого взамін. Так само меншає і дівчат, які просто розповідають про свої біди подругам і все це сходиться на тому, що всі мужики відверті козли. Хоча є ще і третя сторона медалі — це дружба між хлопцем і дівчиною, якої якщо навіть і немає, то це все одно позитивна річ, бо мета цього явища вища — поєднати їх, тому на мою думку, міцна дружба мала би стати невід'ємною частиною нормальних середньостатистичних стосунків, а не допускати прикладів початку стосунків в барі чи в клубі просто тому, що хтось звернув на тебе увагу чи запропонував познайомитися.  

Все ж, дружба між хлопцем і дівчиною є, але вона може зникнути так само миттєво, як і розпочатися, але може і трансформуватися в хороші і цікаві стосунки, або назавжди тим самим, віддалити колись близьких друзів, які до останнього не допускали руйнування власних принципів стосунками і просто боячись чи не бачачи майбутнього.  

Читати далі

Про футбол неспортивний

Вся Україна обговорює і обурюється рішенням ФІФА, яке зачепило недоторкане — наш український футбол. Це те заняття, яке відволікало нас всіх від новин, відводило від буденної рутини і об'єднувало в єдиному пориві емоцій і, подекуди, гордість за те, що маємо за що хоч ще гордитися. З часом, ця сфера дозвілля гостро вклинилася в наше життя і активно розвивається. Вболівальники почали організовуватися в об'єднання, в легальні громадські організації, можливо навіть планують свою діяльність.

Взагалі, футбол став місцем, де кожен може виразити свої емоції, як йому хочеться. Ну, звичайно, штани він там не зніме, але накричатися може досхочу. Це місце, де вирує незвична аура, де всі переживають кожен правильний чи неправильний удар, як свій власний. Там є умовний ворог, якого треба "знищити" морально. Але чи на це покликаний футбол? В чому тут спортивний інтерес? Можна сказати, звісно, що ми таким чином підтримуємо свою команду. Я тут погоджуюся, але інша справа, як ми її підтримуємо. 

Скажу щиро, я є націоналістом, але хочу сказати, що він розумного до радикального націоналізму один крок. Я сьогодні в ефірі Радіо "Ера" слухав програму, гостем в якій був спортивний оглядач "Газети по-українськи" Роман Шахрай. Попри своє цікаве прізвище, говорив він те, про що я і подумав, коли почув про рішення ФІФА. Річ у тім, чи доречною є націоналістична символіка, на кшталт портретів Шухевича чи Бандери серед людей, які прийшли подивитися футбол? Яке відношення Герої національно-визвольної боротьби українського народу мають до сьогоднішнього українського футболу? Хто з футболістів таким чином відчуває патріотизм, якщо в кожній (або в майже кожній) футбольній команді є афроукраїнці, які навіть нічого не читали про національно-визвольні змагання? Давайте подивимося інтерв'ю футболістів нашої збірної і зважимо на те, якою мовою вони дають коментарі? Звичайно, є футболісти-патріоти, які знають історію і говорять українською, але вони найперше грають у футбол, а потім зважають на те, що на трибунах. Я, звичайно ж, осуджую дії ФІФА і вважаю її рішення занадто суворим, але в дечому ми винні самі. Європа не терпить радикальності, але таким є голос народу. Вони не можуть зрозуміти, що влада не є національною і тим більше не націоналістичною і та енергія, яка накопичується в нас потребує якогось втілення і, можливо, виплеску. Але, якщо ми дійсно прагнемо долучитися до "європейської сім'ї", в якій не приведи Господи якби когось і образили, то треба вчитися обдумувати такі рішення, їх доцільність та можливі наслідки.

Але зрештою, не наша в цьому вина, що ми сплели політику і спорт, та в нас не було іншого вибору — це зробили за нас. Роки перебування в Радянському Союзі в статусі "савєтскіх граждан" зробило своє. Оскільки було обмеження в перегляді програм телебачення, то як і в будь-якому тоталітарному суспільстві що дивитися, а що не дивитися, диктувало правляче коло самовдоволених осіб. Тому, оскільки, спорт (футбол, хокей) полюбляла дивитися партійна і радянська верхівка, його потрібно було дивитися усім, і тим більше, команда СССР мала вигравати, тому і всі невдачі, радянський громадянин сприймав болісно і як посягання "руки Заходу" на "Союз нєрушимий". Хокей почав політизуватися в часі правління Брежнєва, коли були введені війська в Чехословаччину і хокейна команда Чехословаччини мала більше стимулу до перемоги над командою СССР, що і переможно втілювала, тому програш команди Союзу, Брежнєв сприймав болісніше, ніж, якби на його країну напали американці, бо всі знали, що це і так рано чи пізно станеться. Після цього, сполітизувався футбол і став народною грою, оскільки це був, як засіб плекання патріотизму і відповідно політичної пропаганди. 

Щоб не повторювати помилок минулого, я вважаю, що варто вже навчитися розмежовувати політику і спорт, використовувати на стадіонах лише національну символіку, писати такі гасла, які би об'єднували всіх громадян України і не ображали інших, а якщо би вже хтось задирався, то бити морди, але по-тихому, за межами стадіону. Вважаю, що на футболі має бути футбол і треба завжди пам'ятати, що за витівки вболівальників отримують футболісти. 

Але має пам'ятати і ФІФА, що означатиме його рішення, бо воно мені здається надто гарячковим. В цій справі замішані великі гроші, які вирішують більше, ніж голос народу. Тому ми маємо терпіти за свою історію, або шукати на гроші ще більші гроші. Але на те в нас є ФФУ, от нехай і думає.    

Читати далі

Чому очі дивляться, а руки не роблять...

Ідучи вулицями кожного дня і думаючи про щось своє, не можу не дійти висновку, з яким, я вважаю, погодиться кожен порядний хлопець: в нас дійсно надзвичайно багато прекрасних дівчат. Не захоплюватися їхньою красою неможливо, де би не був: чи то в маршрутці, чи проходячи парком. Але, як не дивно, більшість з цих дівчат, ходять, як кішки — самі по собі, і нікому немає до них діла, окрім їхніх подруг, які, зважаючи на мій перший пост в блозі, рідко коли, але виконують роль, яку б мали виконувати хлопці. Вони наносять макіяж тоннами, аби їх  помітив хтось з хлопців, надягають відвертий одяг, ніби "кричать" про те, ніби "зверніть на мене увагу", але більшість хлопів нервово курять збоку (в прямому сенсі - авт.) і стараються не помічати цю красу, як вже і не помічають всю красу листя, що опадає з дерев, яке небо має візерунки і взагалі, чи світить сонце, чи ні. Всі ніби зайняті буденними проблемами, а ніби і ні. Якби всі були втягнуті в роботу, працювали віддано і без перепочинку, то рівень нашого життя був би набагато вищий, незалежно від влади чи політичної ситуації. Але очевидно, ми самі втікаємо від цього всього боячись невідомо чого. Видно, свого невміння чи небажання щось робити для "осягнення" всієї тієї краси, що навколо нас.

В цій ситуації відкривається істинна проблема того, чому ми так боїмося починати стосунки з кимось, а потім боїмося того, чого натворили. Бо хлопці з дівчатами говорять різними мовами. Мова йде про те, хто та що вкладає у термін "зустрічатися". З цим рано чи пізно стикається кожен хлопець, який хоче чи собі чи комусь довести чого він вартий. Фраза "давай зустрічатися" в тепершньому обігу — це короткотермінові стосунки, які мають на меті близьке знайомство між хлопцем та дівчиною, але не більше. Майбутнього в таких стосунках на сьогодні не проглядається. Але чому? Тоді для чого це? Ми можемо відповісти, аби люди краще "притерлися" одне до одного, пізнали характер одне одного тощо.

Наразі, все виглядає набагато цинічніше і простіше, бо хлопці в слово "зустрічатися" вкладають приблизно 70% фізичних взаємин (або прагнуть до цього), а решта 30 просто не зайняті, але в окремих випадках можуть означати щось вище (якщо говорити про "високі матерії" та цінності - авт.).
Дівчата, які, як квіти, що лише розквітають на зорі своєї прекрасності є людьми дуже наївними і сприймають "зустрічання", як серйозні та довготермінові стосунки, які неможливі без кохання (у всякому разі, з їхнього боку — авт.). Тому і сприймають подальше фіаско болісніше, аніж хлопці. (Нагадую, я зараз говорю в теорії, тому окремих випадків, які під таку гіпотезу не підпадають це не стосується — авт.). В процесі "зустрічання", дівчата проявляють більшу креативність: дарують подарунки, саморобні листівки, подекуди вгадуючи твої звички та побажання. Але ми ніколи не задумуємося, що вироблення тієї ж листівки чи пошук та купівля подарунку — це витрата на нас дорогоцінного часу, який вона могла б використати на себе, а замість того, вона ріже кольоровий картон, прикрашаючи ґудзиками, аби нам було приємно.

Що ж ми маємо робити? Відповідь проста. Ми маємо хотіти зробити її щасливою. Треба писати вірші, думати про неї, осипати компліментами і нехай вона залізе до нас на шию, в нас вона все одно фізично міцніша. Але кожна річ, яку ми робимо для неї, має бути з душею і з краплиною нашого поту (навіть не матеріалізованого — авт.). Вона має знати, що всі її старання не безпідставні і ми цінуємо її жертви, бо це дійсно має бути так. Ми повинні визнати її рівною собі за помислами і діями, ми повинні довіряти їй, а не підозрювати в будь-чому і робити з нею свою річ. Дівчина — це не річ, це те небо, яке нам дарує сонце, але може дарувати і дощ. Безперечно, дощ буває романтичним, але потоп — це вже серйозно))

Мій пост про те, що "зустрічання" — це серйозна річ і будь-які розірвані стосунки, це рубець, якщо не на нашому серці, то на серці дівчини точно. З одного боку, принцип, який диктували в Радянському Союзі "любиш — женісь" є дурним, але з іншого — цілком адекватним до сьогоднішніх реалій. Бо так і має бути. Це не гра, а доросле життя і кожне розчарування — це скорочення віку розчарованого чи розчарованої. Все в наших руках. Ми можемо цього не помічати, але кожен учасник стосунків вирішує долю іншого співучасника, його поведінку та настрій на майбутнє. Тому так і ходить краса з одного боку стіни, а з іншого ходять її поціновувачі, зовсім не розуміючи, що стіни ніякої немає.    

Читати далі

Ранок вечора мудріший

З кожним днем прокидаємося з відчуттям, що ще трошки і будемо в Європі. От ще трішки...Здавалося б, маєш візу, заплатив 25 грн в маршрутці "Львів-Шегині", перейшов кордон і ти в Європі з ліпшою ковбасою, класним "Tesco" і шикарними дорогами (ну тут я може трошки перебільшим - авт.). Це якраз зараз "гаряча" тема, то я вирішив теж не стояти осторонь, але не аналізувати з погляду підкупних соціологічних опитувань, а з погляду ментального порядку в характері кожного з нас, а з цим в нас туго.

Європа не починається на рівні міжнародних ратифікованих угод чи документів про безвізовий режим тощо. Запитайте будь-якого поляка чи німця, чи він знає, яку угоду ратифікував Сейм чи Бундестаг? Він щиро скаже, що йому то глибоко в дупі. Це ж скаже і українець, бо що йому там Бундестаг? Але тим не менше, політикою пересічний українець переймається не менше, ніж добробутом власної сім'ї, хоч насправді думає, що про це не думає. Я просто не розумію тих українців, які вагаються між Росією та Європою і вибирають куди-то йти. Роки нашого підкаблучництва закарбували в нашій ментальності не стільки комплекс меншовартості, скільки комплекс байдужості, себто: "Ви там вирішуйте, але мені б тільки поїсти". 

Хоч ніби, полиці ломляться від "ізобілія" (ну все ж краще, ніж на початку 90-х - авт.), нам все одно мало. Громадянин думає про те, як вижити, аби прогодувати сім'ю, тому майбутнє його хвилює тільки з новин. Владний чиновник теж має сім'ю і теж думає, як йому вижити, себто шкодить державі за гроші з-за кордону, але не подумав, що за кордоном ті гроші беруться тільки тому, що ми живемо щораз гірше. А отже, якщо би влада і громадяни зійшлися б до спілки і накопали імперіалістів до дупи, то гроші були б в обох. Але, на жаль, ця "хороша мисля" не може дійти до голів ані громадян, ані влади, бо перші ніби їх і обрали, а другі ніби туди сильно і не хотіли.

Нещодавно почув таку гіпотезу, що влада має за намір знищити потихеньку вищу освіту, але поволеньки і мудро. Річ в тім, що пан професор Вакарчук був змушений піти з посади ректора Франкового університету, а тепер прогулюється пішки, обдумуючи, мабуть майбутні мемуари, хоча "втілення абсолютного зла" товариш Табачник хоче поєднати посаду міністра і ректора ЛНУ, розвалюючи "осередок українського буржуазного націоналізму" зсередини. Відповідний законопроект вже готується. 

Радий буду, якщо це неправда, але задумаймося на хвильку, це ж реально хороша теорія і задумка, якщо це правда. Це вимисел злих геніїв нашого часу. Це ж можна одним пострілом вбити двох зайців: знищити осередок українства, яким був завжди Львівський університет (маю на увазі свідоме студентство та свідомий професорсько-викладацький склад, якщо такі лишилися - авт.) та внаслідок активної євроінтеграції прихилити до себе населення Галичини. Я аплодую стоячи, бо одразу стає перед очима погляд містера Бернса з Сімпсонів, який каже: "Чудесно!", бо сміється він з кожного з нас.

Ми зараз можемо сказати, що ми не можемо нічого вдіяти, що в них влада, що в них зброя, що в них міліція. Але вони на нас гніватися не можуть, бо ми їм ніц не зробили, а ми гнів на них маємо. А в гніві, як відомо, можна зробити все, що здається неможливим. Якщо ми цього, звісно, хочемо. Ну а якщо нє, то тримаємо горнє, бо така наша доля кріпацька і вічно нам в тих кріпаках ходити, хоч і маємо свободу релігії, свободу думки і слова, але що з того?! А можна одного ранку просто і не прокинутись... 

Читати далі

В чьом сіла, брат?

Може і не варто починати свій блог з таких "гостросоціальних" тем, але, як вдало підмітив один мій знайомий: "В нас кожного дня народжується дуже багато ідей і крутиться багато думок, але ми забуваємо їх записувати". А я додам, що скоро записувати не буде кому. І це не від того, що нас, українців чи львів'ян у Львові стане менше. Справа в ліберальному сприйнятті людьми тих усталених положень у суспільстві, які завжди були ознакою доброго тону і культури. Парубки перестануть запрошувати панянок на філіжанку кави (приклад умовний:-), перестануть побутувати розмови про культуру, перестануть читатися вірші, не буде з ким поговорити про історію чи політику.

Я є людиною ліберальних поглядів, але не в тому розумінні, що схвалюю всі вчинки тих громадян, яких бачу кожного дня на вулиці, а в тому розумінні, що не дивуюся тому, що відбувається. Мова йде про те, що в останній тиждень у Львові побільшало дівчаток, які ходять за ручку, цілуються одна з одною чи дівчат, які косять і образом і одягом під осіб чоловічої статі. Можливо, це просто мені так щастить, а може це дійсно є глобальною світовою проблемою, яка потихеньку "долазить" і до наших кордонів. Ми можемо між собою довго сперечатися чи добре це чи ні, але факт "на лице" — таких людей (чи то пак пар) все більше.

Але давайте проаналізуємо чому в суспільстві тепер наявні тенденції до збільшення таких випадків? Що спонукає дівчат "повертати багнети на своїх"? З одного боку ми можемо констатувати, що дівчата воїстину краще розуміють те, що інша дівчина хоче, та й її партнерці вільніше спілкуватися з рівною їй за мисленням і статтю. Але про що це свідчить? Це свідчить про те, що нормальні хлопці, які могли б з невеликою часткою романтики і інтелекту просто повгоджати дівчині, розпитати що її турбує, як вона ставиться до творів Ніцше чи філософських праць Канта (хоч може вона і не знає хто це такі). Кожна середньостатистична дівчина набагато інтелектуальніша, ніж середньостатистичний хлопець, тому і потреби в неї відповідні. Якщо вона не знаходить симпатій серед хлопців, або знаходить, але він не може просто завести її на каву і віддати їй кавалок свого внутрішнього тепла, то вона обирає безпрограшний варіант - собі подібну особу.

В цьому вбачається не стільки вина дівчат, на мою думку, скільки хлопців, оскільки більшість "пацанів" витрачають свій час на непотрібні речі, а коли годинник "стукне" 25, то він стихійно почне шукати людину, з якою він "звів би гніздечко". Але що зводити, якщо не вміє.

Ми втратили мистецтво флірту, мистецтво живого спілкування, яке єднало ці дві прекрасні статі, яке давало поштовх до розвитку стосунків. В цьому є криза і в цьому спасіння, бо кожен порядний мужик крім фізіологічних речей мусить мати, що сказати.

Дівчата, жінки тому і стають сильнішими, тому, що ми стаємо слабшими. Ми (говорю в загальному - авт.) перестали бути стіною для них, тому не рідко, вони стають стіною для нас. Але, зрештою, самоплин і доля розставлять все на свої місця, а нам залишається задуматися над цим і починати з себе.

Читати далі

Привіт світ:-)

Всім привіт! Мене звати Тарас Іщик, мені 19 років і я зі Львова. Свого призначення в блогосфері я ще не бачу, але публікація наболілих думок — це щось на кшталт пошуку свого співрозмовника в поєднанні з внутрішньою сатисфакцією, бо багато тем, які ми піднімаємо за день минулий, так і залишаються не обговореними широкими масами, бо якщо ми навіть і не можемо щось змінити, то задуматися над цим вартує.

Я не маю рішення, але я можу дати корм для роздумів; я не маю великих можливостей, але хочу знати чому, тому можливо мої думки мають стати суспільними, щоб згодом суспільні думки стали моїми.

Будемо щось пробувати! Сьорф зе нет!:-)

Читати далі