Топтання на межі

Початок "блогування" в Мережі виявився плідним, почав говорити на особисті теми з людьми, які довго не давалися чути. Тому, вчора мені задали питання: "Чи існує дружба між хлопцем і дівчиною і якщо так, то де межа між дружбою та стосунками?". Це питання входить до списку одвічних, але пошук якоїсь адекватної позиції та відповіді змусив реально над цим задуматися. Дописи на такі теми перетворюють мій блог в посібник з підліткової психології, але якщо проблеми стоять так гостро, і якщо це когось турбує, то чому б не відповісти.

Дружба між хлопцем і дівчиною існує і це факт, причому незаперечний, але який має дуже і дуже багато підводних каменів, які вигулькують тоді, коли ця дружба набуває більших масштабів: коли ви починаєте більше довіряти одне одному, ви думаєте в одному напрямку і доходите до однакових висновків, проводите більше часу разом. Якщо задуматися, то в цих ознаках ми можемо впізнати стартовий період стосунків, але ці ознаки притаманні також і дружбі, а головно, міцній дружбі. І це стосується тих хлопців чи тих дівчат, які не знаходять собі того товариства своєї статі, яке може сприйняти його чи її таким чи такою, якими вони є насправді, в тому числі і сприйняти їхні думки і почуття. Завжди і всюди нам потрібні ті люди, які б слухали нас і це є однією з функцій дружби, і звичайно ж, проблемою, тому що знайти співрозмовника, якому можна довіряти особисту інформацію дуже важко, але реально. Нам приємно, коли співпереживають наші проблеми, шукають разом з нами шляхи їхнього вирішення, показуючи, що ми і наші проблеми небайдужі іншому учаснику дружніх відносин. Коли нам легко з такою людиною, коли ми можемо покластися на неї чи на нього в будь-якій справі, ми рано чи пізно задумуємося, а чи не варто перейти цю межу між дружбою і стосунками, бо ж так багато спільного і так багато розуміння. 

Такі випадки не піддаються якимось теоріям чи гіпотезам, тому що кожен випадок індивідуальний і особливий, але в загальному, можна дійти до висновку, що в кожного межа між дружбою і стосунками залежить від масштабу дружби, бо хочемо ми цього чи ні, але задумуємося чи не зв'язати кавалок нашого життя з людиною, яка завжди надійно прикриває твій тил або вислухає. Можливо не одразу настає така думка, але в голові крутиться багато думок, які спонукають до різних дій, тому це не виключення. Ми хочемо мати гарантію, що ця людина, які біля нас, буде і надалі і якщо вона вже пішла на таку віддану і широкомасштабну дружбу, то здатна і на щось більше. Крім того, хлопець чи дівчина, які мають міцну дружбу не можуть не подобатися одне одному, бо що таке "подобатися" — це не викликати відразу. Тому, учасники дружби мусять подобатися одне одному по замовчуванню, бо від цього залежить комфорт спілкування. 

Інше питання, це коли є якийсь взаємозобов'язуючий фактор учасників дружби, до прикладу коли кожен з учасників вже має стосунки з іншою людиною, тоді це чіткіше окреслює межу дружби, бо є хтось, хто стримує вуздечки тачанки, яка мчить вперед на шаленій швидкості. 

Якщо ж дивитися з іншого боку, тобто з погляду "перейденої межі", то хороші стосунки якраз розвиваються з міцної дружби, бо "залито хороший фундамент" і закохані знають одне одного, як облуплені і це сприяє подальшому співжиттю і глибшому пізнанню одне одного з ще досі невідомих боків. Єдине, що можна сказати напевно, то це те, що я про це все пишу в ідеалі, але на практиці все виходить набагато гірше. З кожним днем все менше хлопців, які готові просто вислухати дівчину, порадити їй щось, не "вимагаючи" нічого взамін. Так само меншає і дівчат, які просто розповідають про свої біди подругам і все це сходиться на тому, що всі мужики відверті козли. Хоча є ще і третя сторона медалі — це дружба між хлопцем і дівчиною, якої якщо навіть і немає, то це все одно позитивна річ, бо мета цього явища вища — поєднати їх, тому на мою думку, міцна дружба мала би стати невід'ємною частиною нормальних середньостатистичних стосунків, а не допускати прикладів початку стосунків в барі чи в клубі просто тому, що хтось звернув на тебе увагу чи запропонував познайомитися.  

Все ж, дружба між хлопцем і дівчиною є, але вона може зникнути так само миттєво, як і розпочатися, але може і трансформуватися в хороші і цікаві стосунки, або назавжди тим самим, віддалити колись близьких друзів, які до останнього не допускали руйнування власних принципів стосунками і просто боячись чи не бачачи майбутнього.  

Читати далі

Про футбол неспортивний

Вся Україна обговорює і обурюється рішенням ФІФА, яке зачепило недоторкане — наш український футбол. Це те заняття, яке відволікало нас всіх від новин, відводило від буденної рутини і об'єднувало в єдиному пориві емоцій і, подекуди, гордість за те, що маємо за що хоч ще гордитися. З часом, ця сфера дозвілля гостро вклинилася в наше життя і активно розвивається. Вболівальники почали організовуватися в об'єднання, в легальні громадські організації, можливо навіть планують свою діяльність.

Взагалі, футбол став місцем, де кожен може виразити свої емоції, як йому хочеться. Ну, звичайно, штани він там не зніме, але накричатися може досхочу. Це місце, де вирує незвична аура, де всі переживають кожен правильний чи неправильний удар, як свій власний. Там є умовний ворог, якого треба "знищити" морально. Але чи на це покликаний футбол? В чому тут спортивний інтерес? Можна сказати, звісно, що ми таким чином підтримуємо свою команду. Я тут погоджуюся, але інша справа, як ми її підтримуємо. 

Скажу щиро, я є націоналістом, але хочу сказати, що він розумного до радикального націоналізму один крок. Я сьогодні в ефірі Радіо "Ера" слухав програму, гостем в якій був спортивний оглядач "Газети по-українськи" Роман Шахрай. Попри своє цікаве прізвище, говорив він те, про що я і подумав, коли почув про рішення ФІФА. Річ у тім, чи доречною є націоналістична символіка, на кшталт портретів Шухевича чи Бандери серед людей, які прийшли подивитися футбол? Яке відношення Герої національно-визвольної боротьби українського народу мають до сьогоднішнього українського футболу? Хто з футболістів таким чином відчуває патріотизм, якщо в кожній (або в майже кожній) футбольній команді є афроукраїнці, які навіть нічого не читали про національно-визвольні змагання? Давайте подивимося інтерв'ю футболістів нашої збірної і зважимо на те, якою мовою вони дають коментарі? Звичайно, є футболісти-патріоти, які знають історію і говорять українською, але вони найперше грають у футбол, а потім зважають на те, що на трибунах. Я, звичайно ж, осуджую дії ФІФА і вважаю її рішення занадто суворим, але в дечому ми винні самі. Європа не терпить радикальності, але таким є голос народу. Вони не можуть зрозуміти, що влада не є національною і тим більше не націоналістичною і та енергія, яка накопичується в нас потребує якогось втілення і, можливо, виплеску. Але, якщо ми дійсно прагнемо долучитися до "європейської сім'ї", в якій не приведи Господи якби когось і образили, то треба вчитися обдумувати такі рішення, їх доцільність та можливі наслідки.

Але зрештою, не наша в цьому вина, що ми сплели політику і спорт, та в нас не було іншого вибору — це зробили за нас. Роки перебування в Радянському Союзі в статусі "савєтскіх граждан" зробило своє. Оскільки було обмеження в перегляді програм телебачення, то як і в будь-якому тоталітарному суспільстві що дивитися, а що не дивитися, диктувало правляче коло самовдоволених осіб. Тому, оскільки, спорт (футбол, хокей) полюбляла дивитися партійна і радянська верхівка, його потрібно було дивитися усім, і тим більше, команда СССР мала вигравати, тому і всі невдачі, радянський громадянин сприймав болісно і як посягання "руки Заходу" на "Союз нєрушимий". Хокей почав політизуватися в часі правління Брежнєва, коли були введені війська в Чехословаччину і хокейна команда Чехословаччини мала більше стимулу до перемоги над командою СССР, що і переможно втілювала, тому програш команди Союзу, Брежнєв сприймав болісніше, ніж, якби на його країну напали американці, бо всі знали, що це і так рано чи пізно станеться. Після цього, сполітизувався футбол і став народною грою, оскільки це був, як засіб плекання патріотизму і відповідно політичної пропаганди. 

Щоб не повторювати помилок минулого, я вважаю, що варто вже навчитися розмежовувати політику і спорт, використовувати на стадіонах лише національну символіку, писати такі гасла, які би об'єднували всіх громадян України і не ображали інших, а якщо би вже хтось задирався, то бити морди, але по-тихому, за межами стадіону. Вважаю, що на футболі має бути футбол і треба завжди пам'ятати, що за витівки вболівальників отримують футболісти. 

Але має пам'ятати і ФІФА, що означатиме його рішення, бо воно мені здається надто гарячковим. В цій справі замішані великі гроші, які вирішують більше, ніж голос народу. Тому ми маємо терпіти за свою історію, або шукати на гроші ще більші гроші. Але на те в нас є ФФУ, от нехай і думає.    

Читати далі

Чому очі дивляться, а руки не роблять...

Ідучи вулицями кожного дня і думаючи про щось своє, не можу не дійти висновку, з яким, я вважаю, погодиться кожен порядний хлопець: в нас дійсно надзвичайно багато прекрасних дівчат. Не захоплюватися їхньою красою неможливо, де би не був: чи то в маршрутці, чи проходячи парком. Але, як не дивно, більшість з цих дівчат, ходять, як кішки — самі по собі, і нікому немає до них діла, окрім їхніх подруг, які, зважаючи на мій перший пост в блозі, рідко коли, але виконують роль, яку б мали виконувати хлопці. Вони наносять макіяж тоннами, аби їх  помітив хтось з хлопців, надягають відвертий одяг, ніби "кричать" про те, ніби "зверніть на мене увагу", але більшість хлопів нервово курять збоку (в прямому сенсі - авт.) і стараються не помічати цю красу, як вже і не помічають всю красу листя, що опадає з дерев, яке небо має візерунки і взагалі, чи світить сонце, чи ні. Всі ніби зайняті буденними проблемами, а ніби і ні. Якби всі були втягнуті в роботу, працювали віддано і без перепочинку, то рівень нашого життя був би набагато вищий, незалежно від влади чи політичної ситуації. Але очевидно, ми самі втікаємо від цього всього боячись невідомо чого. Видно, свого невміння чи небажання щось робити для "осягнення" всієї тієї краси, що навколо нас.

В цій ситуації відкривається істинна проблема того, чому ми так боїмося починати стосунки з кимось, а потім боїмося того, чого натворили. Бо хлопці з дівчатами говорять різними мовами. Мова йде про те, хто та що вкладає у термін "зустрічатися". З цим рано чи пізно стикається кожен хлопець, який хоче чи собі чи комусь довести чого він вартий. Фраза "давай зустрічатися" в тепершньому обігу — це короткотермінові стосунки, які мають на меті близьке знайомство між хлопцем та дівчиною, але не більше. Майбутнього в таких стосунках на сьогодні не проглядається. Але чому? Тоді для чого це? Ми можемо відповісти, аби люди краще "притерлися" одне до одного, пізнали характер одне одного тощо.

Наразі, все виглядає набагато цинічніше і простіше, бо хлопці в слово "зустрічатися" вкладають приблизно 70% фізичних взаємин (або прагнуть до цього), а решта 30 просто не зайняті, але в окремих випадках можуть означати щось вище (якщо говорити про "високі матерії" та цінності - авт.).
Дівчата, які, як квіти, що лише розквітають на зорі своєї прекрасності є людьми дуже наївними і сприймають "зустрічання", як серйозні та довготермінові стосунки, які неможливі без кохання (у всякому разі, з їхнього боку — авт.). Тому і сприймають подальше фіаско болісніше, аніж хлопці. (Нагадую, я зараз говорю в теорії, тому окремих випадків, які під таку гіпотезу не підпадають це не стосується — авт.). В процесі "зустрічання", дівчата проявляють більшу креативність: дарують подарунки, саморобні листівки, подекуди вгадуючи твої звички та побажання. Але ми ніколи не задумуємося, що вироблення тієї ж листівки чи пошук та купівля подарунку — це витрата на нас дорогоцінного часу, який вона могла б використати на себе, а замість того, вона ріже кольоровий картон, прикрашаючи ґудзиками, аби нам було приємно.

Що ж ми маємо робити? Відповідь проста. Ми маємо хотіти зробити її щасливою. Треба писати вірші, думати про неї, осипати компліментами і нехай вона залізе до нас на шию, в нас вона все одно фізично міцніша. Але кожна річ, яку ми робимо для неї, має бути з душею і з краплиною нашого поту (навіть не матеріалізованого — авт.). Вона має знати, що всі її старання не безпідставні і ми цінуємо її жертви, бо це дійсно має бути так. Ми повинні визнати її рівною собі за помислами і діями, ми повинні довіряти їй, а не підозрювати в будь-чому і робити з нею свою річ. Дівчина — це не річ, це те небо, яке нам дарує сонце, але може дарувати і дощ. Безперечно, дощ буває романтичним, але потоп — це вже серйозно))

Мій пост про те, що "зустрічання" — це серйозна річ і будь-які розірвані стосунки, це рубець, якщо не на нашому серці, то на серці дівчини точно. З одного боку, принцип, який диктували в Радянському Союзі "любиш — женісь" є дурним, але з іншого — цілком адекватним до сьогоднішніх реалій. Бо так і має бути. Це не гра, а доросле життя і кожне розчарування — це скорочення віку розчарованого чи розчарованої. Все в наших руках. Ми можемо цього не помічати, але кожен учасник стосунків вирішує долю іншого співучасника, його поведінку та настрій на майбутнє. Тому так і ходить краса з одного боку стіни, а з іншого ходять її поціновувачі, зовсім не розуміючи, що стіни ніякої немає.    

Читати далі

Ранок вечора мудріший

З кожним днем прокидаємося з відчуттям, що ще трошки і будемо в Європі. От ще трішки...Здавалося б, маєш візу, заплатив 25 грн в маршрутці "Львів-Шегині", перейшов кордон і ти в Європі з ліпшою ковбасою, класним "Tesco" і шикарними дорогами (ну тут я може трошки перебільшим - авт.). Це якраз зараз "гаряча" тема, то я вирішив теж не стояти осторонь, але не аналізувати з погляду підкупних соціологічних опитувань, а з погляду ментального порядку в характері кожного з нас, а з цим в нас туго.

Європа не починається на рівні міжнародних ратифікованих угод чи документів про безвізовий режим тощо. Запитайте будь-якого поляка чи німця, чи він знає, яку угоду ратифікував Сейм чи Бундестаг? Він щиро скаже, що йому то глибоко в дупі. Це ж скаже і українець, бо що йому там Бундестаг? Але тим не менше, політикою пересічний українець переймається не менше, ніж добробутом власної сім'ї, хоч насправді думає, що про це не думає. Я просто не розумію тих українців, які вагаються між Росією та Європою і вибирають куди-то йти. Роки нашого підкаблучництва закарбували в нашій ментальності не стільки комплекс меншовартості, скільки комплекс байдужості, себто: "Ви там вирішуйте, але мені б тільки поїсти". 

Хоч ніби, полиці ломляться від "ізобілія" (ну все ж краще, ніж на початку 90-х - авт.), нам все одно мало. Громадянин думає про те, як вижити, аби прогодувати сім'ю, тому майбутнє його хвилює тільки з новин. Владний чиновник теж має сім'ю і теж думає, як йому вижити, себто шкодить державі за гроші з-за кордону, але не подумав, що за кордоном ті гроші беруться тільки тому, що ми живемо щораз гірше. А отже, якщо би влада і громадяни зійшлися б до спілки і накопали імперіалістів до дупи, то гроші були б в обох. Але, на жаль, ця "хороша мисля" не може дійти до голів ані громадян, ані влади, бо перші ніби їх і обрали, а другі ніби туди сильно і не хотіли.

Нещодавно почув таку гіпотезу, що влада має за намір знищити потихеньку вищу освіту, але поволеньки і мудро. Річ в тім, що пан професор Вакарчук був змушений піти з посади ректора Франкового університету, а тепер прогулюється пішки, обдумуючи, мабуть майбутні мемуари, хоча "втілення абсолютного зла" товариш Табачник хоче поєднати посаду міністра і ректора ЛНУ, розвалюючи "осередок українського буржуазного націоналізму" зсередини. Відповідний законопроект вже готується. 

Радий буду, якщо це неправда, але задумаймося на хвильку, це ж реально хороша теорія і задумка, якщо це правда. Це вимисел злих геніїв нашого часу. Це ж можна одним пострілом вбити двох зайців: знищити осередок українства, яким був завжди Львівський університет (маю на увазі свідоме студентство та свідомий професорсько-викладацький склад, якщо такі лишилися - авт.) та внаслідок активної євроінтеграції прихилити до себе населення Галичини. Я аплодую стоячи, бо одразу стає перед очима погляд містера Бернса з Сімпсонів, який каже: "Чудесно!", бо сміється він з кожного з нас.

Ми зараз можемо сказати, що ми не можемо нічого вдіяти, що в них влада, що в них зброя, що в них міліція. Але вони на нас гніватися не можуть, бо ми їм ніц не зробили, а ми гнів на них маємо. А в гніві, як відомо, можна зробити все, що здається неможливим. Якщо ми цього, звісно, хочемо. Ну а якщо нє, то тримаємо горнє, бо така наша доля кріпацька і вічно нам в тих кріпаках ходити, хоч і маємо свободу релігії, свободу думки і слова, але що з того?! А можна одного ранку просто і не прокинутись... 

Читати далі

В чьом сіла, брат?

Може і не варто починати свій блог з таких "гостросоціальних" тем, але, як вдало підмітив один мій знайомий: "В нас кожного дня народжується дуже багато ідей і крутиться багато думок, але ми забуваємо їх записувати". А я додам, що скоро записувати не буде кому. І це не від того, що нас, українців чи львів'ян у Львові стане менше. Справа в ліберальному сприйнятті людьми тих усталених положень у суспільстві, які завжди були ознакою доброго тону і культури. Парубки перестануть запрошувати панянок на філіжанку кави (приклад умовний:-), перестануть побутувати розмови про культуру, перестануть читатися вірші, не буде з ким поговорити про історію чи політику.

Я є людиною ліберальних поглядів, але не в тому розумінні, що схвалюю всі вчинки тих громадян, яких бачу кожного дня на вулиці, а в тому розумінні, що не дивуюся тому, що відбувається. Мова йде про те, що в останній тиждень у Львові побільшало дівчаток, які ходять за ручку, цілуються одна з одною чи дівчат, які косять і образом і одягом під осіб чоловічої статі. Можливо, це просто мені так щастить, а може це дійсно є глобальною світовою проблемою, яка потихеньку "долазить" і до наших кордонів. Ми можемо між собою довго сперечатися чи добре це чи ні, але факт "на лице" — таких людей (чи то пак пар) все більше.

Але давайте проаналізуємо чому в суспільстві тепер наявні тенденції до збільшення таких випадків? Що спонукає дівчат "повертати багнети на своїх"? З одного боку ми можемо констатувати, що дівчата воїстину краще розуміють те, що інша дівчина хоче, та й її партнерці вільніше спілкуватися з рівною їй за мисленням і статтю. Але про що це свідчить? Це свідчить про те, що нормальні хлопці, які могли б з невеликою часткою романтики і інтелекту просто повгоджати дівчині, розпитати що її турбує, як вона ставиться до творів Ніцше чи філософських праць Канта (хоч може вона і не знає хто це такі). Кожна середньостатистична дівчина набагато інтелектуальніша, ніж середньостатистичний хлопець, тому і потреби в неї відповідні. Якщо вона не знаходить симпатій серед хлопців, або знаходить, але він не може просто завести її на каву і віддати їй кавалок свого внутрішнього тепла, то вона обирає безпрограшний варіант - собі подібну особу.

В цьому вбачається не стільки вина дівчат, на мою думку, скільки хлопців, оскільки більшість "пацанів" витрачають свій час на непотрібні речі, а коли годинник "стукне" 25, то він стихійно почне шукати людину, з якою він "звів би гніздечко". Але що зводити, якщо не вміє.

Ми втратили мистецтво флірту, мистецтво живого спілкування, яке єднало ці дві прекрасні статі, яке давало поштовх до розвитку стосунків. В цьому є криза і в цьому спасіння, бо кожен порядний мужик крім фізіологічних речей мусить мати, що сказати.

Дівчата, жінки тому і стають сильнішими, тому, що ми стаємо слабшими. Ми (говорю в загальному - авт.) перестали бути стіною для них, тому не рідко, вони стають стіною для нас. Але, зрештою, самоплин і доля розставлять все на свої місця, а нам залишається задуматися над цим і починати з себе.

Читати далі

Привіт світ:-)

Всім привіт! Мене звати Тарас Іщик, мені 19 років і я зі Львова. Свого призначення в блогосфері я ще не бачу, але публікація наболілих думок — це щось на кшталт пошуку свого співрозмовника в поєднанні з внутрішньою сатисфакцією, бо багато тем, які ми піднімаємо за день минулий, так і залишаються не обговореними широкими масами, бо якщо ми навіть і не можемо щось змінити, то задуматися над цим вартує.

Я не маю рішення, але я можу дати корм для роздумів; я не маю великих можливостей, але хочу знати чому, тому можливо мої думки мають стати суспільними, щоб згодом суспільні думки стали моїми.

Будемо щось пробувати! Сьорф зе нет!:-)

Читати далі