У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить.
Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.
Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу.
Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.
Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.
Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє.
Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію.
Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою.
Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві.
Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок.
Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.
Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.
Паралельно з різними підписками до сторінок у ФБ, я ще підписаний до РИА Новости, оскільки до того часу, коли його очолив Кісєльов, це було класне інформаційне агентство. Однак, не настільки цікаво читати ті новини, які там написани бо-зна як і "лівою ногою", як читати коментарі жителів Росії. Не тих, котрі живуть в глибинці десь на Уралі. Це мешканці переважно "європейської" частини Росії, які мають доступ до Інтернету і можуть порівнювати різні погляди на одні і ті ж питання.
Я довго вже не дописував до блогу і не з'явився б і цей допис, якби мене не трафили шляки, що в інформаційному безперебійному потоці новин немає такого просвіту, де ми всі могли б видихнути і на мить задуматися про щось не з політичної тематики.
Чесно, картина останніх днів в Криму просто ганебна. Всі дні, коли наші хоробрі моряки трималися, в нас жила надія, що все буде добре, але людський організм і психіка теж мають межі. Ми, на суші, навіть уявити собі не можемо під яким пресингом моральним, фізичним та психологічним вони жили, любили і чекали, чекали, чекали. І ось капітуляція. Не зрада, а капітуляція. Кажуть, що деколи треба відступити, щоб потім раптово вдарити. Але поки що першу частину цього вислову я в душі переживаю дуже болісно. 
Ці слова перед читанням Євангелії зараз є вкрай актуальними. Але крім цих актуальних слів, хочеться додати: "Будьмо мудрими!", а зараз це не дуже і виходить. Суспільство кінцево увігнано в ступор майже воєнною ситуацією в Криму. Хтось вважає її майже воєнною, хтось вже воєнною, але однієї думки в суспільстві не побутує. Як не існує однієї консенсусної думки в жодному актуальному питанні. Українська ситуація нагадує каламутну воду, де відкривши очі неможливо нічого побачити і не знаєш, чи просто в тебе зір поганий, чи там дійсно нічого немає.
Події останнього тижня вперто нас не відвертають від екранів телевізорів, ми всі дивимося новини з Криму, Донецька, Харкова, Дніпропетровська і т.д. І ніхто вперто не може дати собі відповідь не тільки на питання: "Що робиться?", а і на питання: "Що робити?". 23 роки розграбунку Збройних сил нагнули всю країну раком, бо лише для 140 тисяч, що стоять перед мільйонною армією ще щось означає слово присяга, але на присязі далеко не заїдеш. Щось треба їсти, треба пальне для машин, треба патрони для автоматів. А де їх взяти, якщо нема де? Хоча весь народ сидить і чекає, що їх будуть захищати, бо він вперто не вірить своїм очам і ще довго не повірить, поки біда не зайде до кожної хати, а вже тоді буде дуже пізно.
