Про "всередині" і "ззовні"

У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить. 
Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.

Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу. 

Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.

Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.

Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє. 

Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію. 

Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою. 

Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві. 

Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок. 

Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.

Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.


Армія "спасіння"

Ні, це не євангелістська організація, що хоче "спасти" наші душі. Це наша рідна українська армія, що береже наш спокій, лупашить терористів на Сході, недосипає, недоїдає, але стоїть стійко, бо не має вибору. Солдат - він солдат у всьому. Він виконує накази незалежно від рівня матеріального забезпечення. Головне, щоб була кров в жилах і куля в стволі.

Беззахисний захист

І це правда. Вчора, коли мені в районі відключили світло і коли я був під впливом випусків новин про те, що цілком можливою є висадка десанту диверсантів в будь-яку точку України (зважаючи на рівень нашої протиповітряної оборони та підготовку російських диверсантів), я зрозумів наскільки ми з вами не захищені. 

Майдан: що далі?

Майдан для всіх українців давно вже став символом боротьби за самоідентифікацію та реальну, а не лише формальну незалежність. Думаю, це речення було лейтмотивом цієї статті. Він всім нам дав впевненість в собі і віру в силу та рішучість народної волі. Але що робити далі? Чи повинен стояти Майдан і з одного боку бути туристичною пам'яткою Києва, а з іншого — живим пам'ятником всіх подій сучасної української історії. 

Лінь - це наша тінь

Всі питають мене: "Тарасе, чому ти такий худий?" (особливо мама). Для себе в середині, я очікую запитання: "Тарасе, що тримає тебе в такій формі?". Відповідь дуже проста і водночас дивна — лінь. Лінь — це хвилинки чи годинки нашої радості, коли ми не хочемо нічого робити просто тому, що не хочемо. Ми не хочемо вставати, чи не хочемо їсти, ми не хочемо працювати, чи не хочемо пилососити. Все це наша мила і люба лінь. 

Заради таких моментів, ми прокидаємося о 12 дня і перевертаємося на лівий бік. Саме заради таких моментів нам все рівно, що робиться в нас на столі — це наш стіл і це наш срач. Заради таких моментів ми хочемо щось зробити, щоб потім полінуватися зробити це ж. Я не кажу, що я прихильник ліні, але кожен з нас хоче просто розслабитися і ловити кайф від того, що не зробив щось архіважливе, або просто сказав "Ні!", втамувавши свій егоїзм. 

Я вважаю, що лінь — це двигун прогресу, бо ти нічого не робиш, потім тебе це схарює і ти починаєш щось робити, але щоб потім повернутися на місце лежання чи сидіння. Ти можеш нічого не робити до години, коли тобі треба виходити, а ти ще не зібраний, не розвішав білизну і взагалі ти не голений. І починається антитерористична операція в тебе в хаті з метою усування недоліків власної гігієни і срачу і думаєш: "От би мене зара в Луганськ, я б там навів порядок")) 

Лінуватися можна в різних місцях: на роботі, під час навчання, на природі чи в транспорті. Одне можна сказати точно: лінь має бути дозована. Це, як наркотик — в кожного своя доза до початку залежності. Але лінуватися треба і в тому половина сенсу всього нашого життя. Після творчого простою наближається творчий вибух. Від нічого не робіння, в руках прокидається сила і піднімаються предмети, яких досі не піднімав. 

Це, напевно, найбільша епідемія людства, яка призвела до безлічі катаклізмів. Через лінь архітекторів і техніків, вибухнув Чорнобиль. Через лінь французів, вони проспали Францію у 1940-му. Через свою лінь (чи лінь урядовців), ми втратили Крим. Не хотілось би тут згадувати політику, але той, хто захоплюється лінню близький більше до прірви, ніж до позитиву. Але ходити на межі — це завжди весело.

Ми лінуємося, значить ми щось робимо, бо лінь протилежна роботі, яку ми відставили на другий план. Те, як ми лінуємося показує наш внутрішній світ більше, ніж те, якими ми є в роботі. Бо в ліні ми почуваємося собою, невимушено і відкрито. Тільки нікому цього не показуємо, бо навіщо? Лінь же ж. 

Тому лінуватися корисно, щоб трохи витратити часу на себе: подивитися вгору, чого ми майже не робимо, і побачити прекрасну львівську архітектуру; вдягнути сандалі під час дощу чи не брати парасолю, щоб помокнути під дощем і "освіжити" свої думки. Наша лінь - це початок, хоч і не близький, наших великих починань, бо колись та й ми почнемо і саме ми визначаємо коли її перервати. 

З вершин до низин

Чомусь пости про політику даються легше, ніж пости про життя. Може тому, що прожив небагато, а може тому, що в більшості життєвих питань відповідей більше, ніж одна, а подекуди відповідей і немає.

Чотири танкісти і...Ярош

Постать Дмитра Яроша викликає сумніви в багатьох і в мене зокрема. Якийсь чувак, який зібрав, кажуть, праворадикальні організації, крутився перед камерами у військовому светрі і нагадував Аслана Масхадова чи Шаміля Басаєва, хоч і близько з ними не стояв. На мою думку, Ярош - це дуже гарно спланований чийсь бізнес-проект. 

Попе-попереду Порошенко...


Маємо тепер собі лідера, якого дійсно заслужили. Ми його обрали і вже не буде багатозначних тверджень про те, що "я його не обирав", чи "це донецькі його привели до влади". Тепер вже не відкрутимося.

Перемога чи ні?


Дивлячись кадри з параду в Москві 9 травня, того, що відбувається на Сході та навіть у нас у Львові на пагорбі Слави, мимовільно це викликає якесь відчуття сурогатності. Якось неприродньо у нас всіх виходить відзначення річниці "Перемоги у Великій Вітчизняній Війні".

Феномен ватніка



Паралельно з різними підписками до сторінок у ФБ, я ще підписаний до РИА Новости, оскільки до того часу, коли його очолив Кісєльов, це було класне інформаційне агентство. Однак, не настільки цікаво читати ті новини, які там написани бо-зна як і "лівою ногою", як читати коментарі жителів Росії. Не тих, котрі живуть в глибинці десь на Уралі. Це мешканці переважно "європейської" частини Росії, які мають доступ до Інтернету і можуть порівнювати різні погляди на одні і ті ж питання.

Можна сказати, що вони зазомбовані з початку свого народження, однак я не можу змиритися з думкою, що вони не можуть просто і нормально думати. Я, йдучи по місту, чи їдучи в транспорті, обдумую десятки і сотні різних думок, стараюся шукати в собі якісь недоліки, переосмисювати деякі факти, які здалися мені не зовсім правильними. Вони ж, не думають взагалі ні про що, крім схвалення будь-якого, навіть абсурдного кроку їхньої "рідної" влади.

Влада не може бути до кінця справедливою і приймати правильні рішення: в правильне русло її має скеровувати народ - так вже повелося. Той народ, який не скеровує владу і повністю їй довіряється, дозволяє владі залізати на голову йому, народові. Але не навпаки.

Великодержавницький шовінізм виховувався у головах росіян давно. Російська імперія, де імператор ходив в черевиках, а селянин в лаптях (подекуди і без них) збереглася ментально і досі. Численні резиденції російських політиків та олігархів на Рубльовці, погані дороги чи кричуще порушення прав людини в Росії аж ніяк не впливає на бажання народу щось змінити. Це щось мені нагадує позицію нашої влади щодо Криму: ми не будемо розв"язувати війну, поки вона не прийшла до нашої "хати". Так і вони живуть за правилом: кожен сам коваль своєї долі, але не мають впевненості, що вночі не може прийти якийсь бритоголовий і постановою суду забрати їхнє помешкання, але та людина нічого не зробить, бо система зламати неможливо. Тому і виникає один з найвищих відсотків смертності, один з найвищих показників алкоголізму та наркоманії, бо всі закривають на те очі, а коли відкриють, то вже можуть опинитися без штанів.

Єдине, що тішить "ватніків" виражається у фразі "зате Крим наш". Вони готові терпіти всі муки і страждання, власну зневіру, злидні заради чогось великого, чого вони ніколи не побачать і не помацають, бо воно надумане. Коли Ленін прийшов до влади, то 25 років минуло, перш, ніж побудувати "країну квітучого соціалізму". Зате, в них найбільш квітучі дерева, особливо біля виритих на початку 30-х років каналів, ГЕС та інших об"єктів. Бо вони побудовані на кістках і людських душах. Для російської чи радянської влади життя їхнього громадянина не було ніколи найбільшою цінністю. Я не знаю, чи навіть в них в Конституції таке написано було, бо у нашій є. Ця країна могла б бути більшою, ніж Китай, якби не гігантські жорна не перемелювали людські життя і долі, як зерно.

Зате Крим наш. Погані дороги, спиті та наколоті підлітки. Нічого, зате Крим наш. Влада обкрадає старих людей, тотальна корупція, відстріл незгідних, політичні в"язні - зате Крим наш. І побільше горілки. Більше, ще більше. І головне, щоб дешева була. За цей дурман люди готові задавити будь-кого, бо це стало більше, ніж валютою - для когось це ціна життя.

Для тоталітарної та диктатурної влади немає нічого гіршого, аніж задурманений, вірний, сильний фізично і не мислячий ватнік.

До речі, чому ватнік? Тому що, під час ІІ Світової війни, кінець якої ми сьогодні відзначаємо та вшановуємо жертв, радянська влада не змогла забезпечити своїй армії нормального однострою. "Лендлізівські" (від слова "лендліз" - допомога США та Великобританії для СРСР на початку війни) куртки, готові пошиті комплекти одягу осідали в хатах тиловиків. Хоча, перед війною укомплектованими було більше 5 мільйонів солдатів Червоної армії. Так от, ті куртки на ваті були дуже простими у виготовленні і дуже теплими взимку. Багато німецьких солдат мерзло від холоду у простих солдатських шинелях, бо вони не були пристосованими до морозу.

Після війни, багато демобілізованих солдатів, багато інвалідів війни залишилися непотрібними своїй державі. З цього виник сплеск алкоголізму серед чоловічого населення, яке жило безпосередньо в селах. А ще, в таких ватніках ходили на зонах і в таборах. В кінці 50-х років, коли Сталін вже помер і Хрущов прийшов до влади, почали амністувати в"язнів ГУЛАГу та інших таборів та зон. Тому, такі асоціації пов"язані здебільшого з проспиротованістю відчайдушного сільського населення, що жило "аби не гірше" в перемішку з кримінальними елементами, що влилися в громадське життя, де "каждий втарой сідєл, а каждий пєрвий - сажал".

Ось така от, куртка на ваті, як-то кажуть. Феномен, що незрозумілий науковцям та непідвладний часу.    

Федералізація для чайників


Ця тема не є вже актуальною з одного боку, однак з іншого погляду, багато хто ще не знає, за що чи проти чого ми боремося. Слово "федералізація" (асоціюється одразу з Царьовим) звучить на вулицях різних міст частіше, ніж в Росії, де всі республіки - це суб'єкти федерації. Ніде в Росії так активно не обговорювали федеративний устрій держави, як в Україні зараз обговорюють цей можливий (для мене неможливий) статус. В декого спостерігається навіть своєрідний "стокгольмський синдром", коли "постраждалі починають співчувати своїм викрадачам", себто, "ну нехай буде та федералізація", не усвідомлюючи, що це і які цьому наслідки. Переважно, легко дізнатися знає та людина значення цього терміну, чи ні за простим запитанням.

День (по)бєди

Скоро День перемоги. До цього свята чи дати можна ставитися по-різному. Хтось його засуджує, хтось ставиться з пошаною. Я більше ставлюся з пошаною, але не як до свята ватніків, де псевдо-вєтєрани приходять потанцевать під гармонь. Це швидше день пам'яті.

День пам'яті про солдата, чиї груди були нашпиговані кулями. І в душі він був простим гарматним м'ясом, який не воював за Сталіна. Він мав перед собою шлях додому, який він міг пройти або не пройти. Він наївно думав, що його чекали, але насправді від його хати залишилася лише 3-метрова яма від фугасної бомби.

День пам'яті про сотні тисяч солдатів штрафних батальйонів і бригад, які були винні лише в тому, що повернулися до "своїх", а їх визнали дизертирами і не рахували не лише за людей, але й кількості полеглих. Де перед тим, як гнати їх на мінні поля, їм давали по сто грамів спирту і дізнавалися вони про ці поля лише тоді, коли сотні людей на них підривалися. Коли в спину пораненим стріляли "заградотряди" НКВД, які не випускали нікого з поля бою. Тому був вибір: або бути вбитим, або бути вбитим.

Там, де сотні тисяч кісток, сьогодні найзеленіша в світі трава. Де попіл мільйонів людських душ, сьогодні цвітуть яблуні і розквітають каштани. Це найродючіша земля, бо омита кров'ю, слізьми і життями. І ми ходимо по цій землі, бо завдячуємо їм. Але не тільки радянським солдатам, але всім, чиї кістки лежать в українській землі.

І не треба вдягати колорадські стрічки, щоб показувати, що "Пабєда - ето наше всьо". Єдине, чим ми можемо зарадити, це взяти приклад тих поколінь і мужньо відстоювати те, що маємо, бо ми, як і вони, не маємо вибору. Ми на своїй землі і на ній чи в ній маємо залишитись. І якщо ми всі поляжемо в нерівній боротьбі, то залишимо духовний корм майбутнім поколінням і непогашене багаття боротьби.

В історії немає когось воїстину правильного чи ні. Історія нам дає сухі факти і матеріали до роздумів. Тому, вона дає можливість подавати її різнобічно. Хтось маніпулює фактами, а хтось старається подавати їх послідовно і логічно. Ця історія сповнена фальші, смертей і брехні. Вона не вміє прощати і не дає прощення. Ми маємо робити з цього правильні висновки і не ділити солдатів на радянських і українських. Ми не маємо права ділити смерті та жертви на неправильні та правильні, бо не маємо такого уповноваження.

Закликаю 8 та 9 травня приділити певний час не сперичанням, не штовханинам і конфліктам на провокативній основі, а помолитися про спасіння душ загиблих. Раджу передивитися такі фільми, як "Штрафбат", "Врятувати рядового Райана" та іншу воєнну класику, аби сповна зрозуміти або хоча б спробувати осягнути всі масштаби тої жертви, яку було складено на вівтар Свободи.

Ми маємо щастя, що живемо вільними людьми у вільній державі та все ж ми підневільні власних потреб. Їхні ж душі вільні. Як я їм заздрю...

З відкритим ротом

Я довго вже не дописував до блогу і не з'явився б і цей допис, якби мене не трафили шляки, що в інформаційному безперебійному потоці новин немає такого просвіту, де ми всі могли б видихнути і на мить задуматися про щось не з політичної тематики.

Довго задумувався над тим, чому я перестав писати про буденні проблеми і перейшов на політику, бо зараз про це теревенять всі. Немає напевно такої особи (навіть найконченішого ватніка), який би не мав своєї позиції щодо подій на Сході чи подій в Криму, який вже відійшов у вічність історії і зайняв "достойне" місце через інших курортів РФ, таких як Абхазія та Сочі "гдє бєлиє ночі". Десятки смертей не дають нам подумати про вічне, тисячі студентів сидять на парах і замість того, щоб списувати, заходять на "Українську правду" і перебивають викладачів, сповіщаючи свіжі новини з передової.

Я ж спостерігав всі ці події з відкритим ротом, адже не знав, коли станеться такий момент, коли Росія відкриє світові своє істинне комуністичне і совкове лице. Не думав, що доживу до таких днів, але радий цьому. Радий буду і у випадку повномасштабної воєнної агресії з боку Росії піти захищати свою країну, оскільки знатиму, що правда на нашому боці і світ це усвідомлює. Що ми не залишимося самими на цьому світі. Що і на нашій вулиці буде свято.

Саме під час розвитку цих бурхливих подій, я вперше почав дослухатися до людей, які звуться "експертами" (хоча не до всіх), які ще задовго до цих подій розписали все, як по нотах. Зрештою, так і звершилося, оскільки Росія має різні пакети сценаріїв і саме такі речі в неї відпрацьовані методично. Вони методично провокують, вони методично відстрілюють. 70 років радянської влади не минули для них дарма: в них найнадійніша зброя і найдосконаліша система винищення. Чого вартує лише той факт, що в роки репресій, Сталін дав розпорядження науковцям АН СРСР розробити метод "економного розстрілу" аби знайти в тілі таку точку, де при пострілі виділяється з тіла найменше крові. Таку точку вони знайшли (вона була десь між черепом і хребтом). Ці науковці були удостоєні Сталінської премії і хрумаючи жували свої заслужені сухарі від товариша Сталіна. Але Сталін нікуди не втік. Справа його живе і діти його ростуть.

Як Сталін гідно замінив Леніна, так Путін замінив останніх комуністичних душогубів і, якщо вони його почують, то він їх запевняє, що все ще повернеться і буде друге пришестя комунізму, а не Христа. Це його таке бачення. Ми ж - бачимо зовсім інакше.

Пофарбований зверху і ржавий на дні крейсер "Вова Путін" скоро піде до дна, бо де іржа, там буде маленька пробоїна, яка вимиє метал і затопить спочатку нижні трюми, машинний відсік і  т.д. і рано, чи пізно дійде і до капітанського містка. Але шлюпки-то теж будуть пробитими ібо фарбували тільки крейсер.

Риє собі ямку Путін та не ложкою, а великою лопатою, тільки черпати йому ще і черпати. Але воно того варте, щоб абсолютне зло нарешті згинуло до другого його пришестя. Зло безперечно залишиться, але перевтілиться в щось або в когось іншого, бо порушиться баланс Всесвіту. Хоч, може і не стане воно більш борзим, а просто собі буде саме для балансу.