З переїздом в іншу країну, активність мого блогерства впала практично до нуля. Півроку без жодного допису свідчить про певну імпотенцію думок, або про те, що просто перестав думати. Думки, які раніше мені навіював Львів своїми проблемами, переживаннями, експресивним життям зникли і стали, як сьогоднішнє львівське небо — сірим і з відсутністю ліричного настрою. Поетичному чи романтичному настрою нізвідки взятися, бо практично ніщо не має вплив на думки і нічого така погода не навіює.
Важкість, гіркота у шлунку, як в рекламі якихось ліків дорівнюють повній пустоті в думках та справах. Відсутність стимулів чи збудників активного думання зашкалює. Лінь набула своєї активної фази і переживає свій буйний квіт в моєму організмі. Будь-які спроби стимулювати себе за допомоги штучно навіюваних чинників не дають жодних результатів. Не хочу нічого робити, не хочу нічого писати, а відповідно не хочеться навіть існувати. Я обмежив себе від всіх: не хочеться ні з ким бачитися, не хочеться приводити себе в нормальний вигляд, бо можливо немає для кого, а можливо це просто без сенсу.
Організм відходить в духовну еміграцію і перебуває у вигнанні. Я тепер чітко розумію тих українців, які, зважаючи на власні обставини, змушені були виїхати з України. Вони не можуть вже думати так, як думали тут. Вони не можуть писати те, що писали тут. Навіть повернувшись додому, немає того середовища, яке могло б стимулювати довгий продуктивний перебіг настрою. Все і всі залишилися в минулому. Юнацький максималізм відійшов, а з ним прийшла пустота. З цього дерева на зиму осипалося листя і вже невідомо, чи з настанням весни на ньому знову з'являться бруньки. Духовна сплячка і смоктання власної лапи зумовлює повне відмежування від теперішніх подій, поточних завдань і майбутніх завдань теж.
Нічого не хочеться робити, не хочеться спати і не хочеться нічим займатися. Свій стан важко описати, бо навіть найкваліфікованіший лікар не знає рецепту від пустоти. Організм можна залити якимось лікувальним сиропом, але це не наповнить змістом думки і душевну пустоту. Настрій повноцінно осінньо-зимовий. Ноги в теплі, але їм так же холодно. Від постійного сидіння на одному місці та непорушності. Бо немає куди йти і немає навіщо.
Не знаю, чи такий стан ще в когось, бо, читаючи френд-стрічку тільки заздриш тим, хто має, що робити, перебуває у вирі розвитку подій, а ти, спостерігаючи за тим навіть не маєш чим потішитися за своїх друзів. Алкоголь і тютюн, як відомо не допомагають у вирішенні таких проблем, однак найчастіше від безвиході хтось намагається знайти ліки на дні пляшки чи в пачці. Але і там немає правди.
Хочеться заснути, але від 12-годинного сну точно знаю, що не засну. Фізіологія теж проти цього, тому і тут безвихідь. Короткотермінові "виходи в люди" не дають бажаного результату, бо люди вже не ті та ти для людей не той, що був. Емігрантські настрої посилюють бажання перейти кордон в пошуках правди і стимулу, але і там нудота повна, тож виникає думка залишитися на кордоні як межі між нудотою та ще більшою нудотою. Криза молодшого віку. Вона не буде довгою, напевно, хоча ніщо не передбачує її швидке завершення.
Поради лікарів взяти таблетку під язик та тримати не дають навіть естетичного задоволення — таблетка без смаку. Поради священиків відмолити три рази "Отче наш" і "Богородице діво" повертають мене до передсонливого стану. Немає віри в те, що пустота наповниться змістом. Вона навіяна обставинами та імплементована мною ж в мій настрій підсвідомо. Хочеться заснути внутрішньо, хоча нутро і без того спить. Навіть цей допис не хочеться публікувати, бо важко описати і тим паче зрозуміти те, що робиться всередині. Не буде сьогодні сонця. І завтра теж. Бо зима, і видно треба спати. Пошуки меду і ягід в "лисому" лісі зумовлюють повернення до смоктання лапи і тривалого сну в печері. Час біжить надшвидко не залишаючи вибору.
Доводиться довірятися таблеткам з ефектом плацебо і таким ж поточним завданням, які не дають внутрішньої сатисфакції. І все це в очікуванні сонця на горизонті. Піду посплю, чи шо?!
