Ніч довгих стволів

Взагалі все, що в нас зараз публікується в медіа має резонанс. А вбивство Сашка Білого має неабиякий розголос, особливо тут, на Заході. Не можу якось однозначно вибудувати своєї позиції щодо цієї людини та його вбивства, оскільки дуже багато в цій справі виникає протиріччь та неясностей. 

Зараз в державі відбувається цілком природній процес переходу силових повноваженнь від органів самооборони та радикальних організацій до органів державної влади. Влада повною мірою хоче показати силу і володіння ситуацією в країні. Загалом вся наша країна йде шляхом Франції 1940-х років, оскільки дуже багато тотожних ситуацій виникає зараз в нової влади. Коли режим Віші було змінено на цивільну демократичну адміністрацію Де Голля, весь французький спротив, що діяв тоді не хотів йти в регулярну армію чи повертатися до своїх робочих місць. Звичайно, що Де Голль знайшов шлях повернути всіх на свої місця, щоправда не силовими методами, він просто створив такі умови, в яких існування загонів самооборони та французького спротиву були просто недоцільними через те, що були відновлені органи правопорядку та збройні сили. 

Зараз ситуація приблизно така сама, ну, принаймні, мені так виглядає. Новій владі потрібно ствердитися і налагодити силовий авторитет, тому в час, коли "братУварот", Міністерство внутрішніх справ йде форсованими темпами. Як бачимо, дуже форсованими. Хоча, з того починається і порядок, коли міністр відповідає за свої слова подобається це комусь, чи ні. Якби хто не говорив, але Аваков робить те, що зробив би будь-який міністр ВС, якому треба налагодити внутрішній порядок в державі. Але інше питання, якими методами. Зараз, в час інформатизованого суспільства такі речі не можуть бути нерезонасними, а значить і прийнятними, оскільки "вкручувати гайки" потрібно розумно та хитро, а не форсовано. Бо зараз на ньому тавро Захарченка.  

Радикальність Сашка Білого дійсно насторожувала багатьох і мене в тому числі. Першого разу, коли я побачив його на відео з автоматом, я побачив, що він неадекват, а зважаючи на тодішню революційну ситуацію він просто говорив і робив те, чого хотів народ, зокрема на Рівненщині. Своєрідна "махновщина" ХХІ століття. В його прикладі є як позитивна, так і негативна сторона. Позитивна полягає в тому, що він бачив, що корумпована з гори до низу система потребує радикальних та негайних вирішень. Негативна сторона полягає в тому, що цю систему не можна зламати "в лоб", бо зруйнується те, що будувалося 23 роки. Система потребує трансформації, особливо в ці хиткі та делікатні часи. Сашко Білий не був політиком, він став символом. Він, можливо, і не розбирався в політиці, але він робив те, що вважав за потрібне. Правильно чи ні - це розсудить історія. 

Багато хто каже, що "він багато знав", але мені здається, що для Авакова він був тою основою і символом радикалізму, тим початком нитки в загальному радикальному клубку, з якого він почне боротьбу з нелегальними тепер радикальними та подекуди озброєними формуваннями. 

Поза тим, Сашко Білий був таким, яким був. Ветеран Чеченської війни, типовий український націоналіст. Він не доживе до мабутніх можливих бойових дій, де його знання і вміння були б потрібні. Вічна йому пам'ять та сира земля нехай буде йому пухом. 

Читати далі

Зі сльозами на очах

Чесно, картина останніх днів в Криму просто ганебна. Всі дні, коли наші хоробрі моряки трималися, в нас жила надія, що все буде добре, але людський організм і психіка теж мають межі. Ми, на суші, навіть уявити собі не можемо під яким пресингом моральним, фізичним та психологічним вони жили, любили і чекали, чекали, чекали. І ось капітуляція. Не зрада, а капітуляція. Кажуть, що деколи треба відступити, щоб потім раптово вдарити. Але поки що першу частину цього вислову я в душі переживаю дуже болісно. 

Вчора я відчув себе французом в 1940-му році, коли по їхній землі топтався німецький чобіт, коли їхні прапори зривали, коли над ними знущалися. Вони вибрали ганьбу і маршала Петена, але це не вберегло їх від війни. Генерал Де Голль, що емігрував до Англії по радіо закликав всіх до боротьби. Дивовижний народ. Генерал, що говорив прості слова і просто те, що хочуть почути розчаровані французи. Черчіль казав, що "серед сотень викриків "Хай живе Петен!", я чув одиниці "Хай живе Де Голль". Де наш "великий Шарль"? Де людина, яка здатна не відродити велич Франції, як зробив Де Голль, а створити її? 

Мені цікаво, які емоції пережили ті політики, які вчора виступали в Шустера і знову з Юлькою розводили демагогію навколо її "скромної особи"? Чому їм не показали те відео, де в Академії ВМС ім. Нахімова знімають українські прапори? Ба навіть, якщо би їм показали це відео, вони би не кинулись навіть щось робити, бо не може ефективно прислужитися та людина, яка до цього хисту не має. Видно не час зараз політики, не час прирікань і міжусобиць. 

Роблячи проекцію на Францію 1940-го, уряд Поля Рейно в стані війни з Францією теж пробував робити політику, не робив ставки на армію. Єдина оборонна лінія Мажино була лише вздовж кордону з Німеччиною і ніхто не думав, що Німеччина може захопити Бельгію, Нідерланди і просто цю лінію обійти. В нас же зараз немає ані лінії Мажино, ані Де Голля, який, до речі, не сидів в кабінетах, а командував танковою бригадою і дав бій німцям і отримав навіть перемогу, після чого його підвищили в званні.

Його серце краялося, бо на серці Франції був рубець і він врятував її. Що робити нам, коли знімають наші прапори і бачиш своїх однолітків, що не коряться загалу і співають український гімн? Звичайно, хочеться до них приєднатися, навіть зі зброєю в руках. І нехай мовчать пацифісти чи реалісти, що кажуть, ми війни з Росією не виграємо. Нехай. Нехай ми поляжемо всі, але, як казав полковник Олекса "Орлан" Гасин: "Ми мусили дати духовний корм для майбутніх поколінь". Наша боротьба рано чи пізн

о вийде з дипломатичних рамок, бо в дипломатії рамки хиткі, тому воля здобувається кров'ю. І не треба від того бігати, чи ховатися. Це має бути свідома жертва всіх, без виключення, бо це треба буде тим, хто буде жити після нас, щоб, якщо не зараз, то потім народився той "великий Шарль", що буде любити Україну ділами так, як Шарль Францію.

Честь має бути врятована, а жертви - не марні. Нарешті мусимо довершити ту державу, яка не може звершитися впродовж всієї нашої історії, бо знову москаль хоче забрати від неї кусень. Або ми, або вони і це має вирішитися сьогодні. 

І вірю, що прийде той день, коли вони відчуватимуть ту ганьбу, яку відчуваємо ми зараз і вони все зрозуміють і більше не чинитимуть так. І треба буде їм простити, бо вони не відають, що роблять. Прости їм, Боже, а історіє - розсуди. Наша мета боротьби зрозуміла, а от що робити їм - тепер хай думають.

Читати далі

Сіла рускаґо духа

"Сілушка богатирская", "сілушка духа рускаго" - чи є вони? Ці речі зараз здаються ефемерними і міфічними, майже зі старих радянських підручників, коли ми в підручниках зарубіжної чи російської літератури читали про чюдо-богатирів Іллі Муромца, Добриньку да Альошку. Але ніхто їх так і не бачив. Як показує наша українська література, в нас подібних героїв набагато більше, і понад те - більшість героїв "русскіх сказок" вкрадені з нашої літератури. Можемо припустити, що кількість літературних героїв з хоробрим і героїчним характером прямо пропорційно характеру всього народу, що зараз і доводять події як в Україні, так і в Росії.

Так само, вартує задати собі питання, а чи є сила російського духу в кожному росіянинові, а отже і прагнення до свободи? Залякані роками радянської влади, а тепер імперським режимом Путіна, вони не відчули насправді жодної незалежності, оскільки перебували в певному інформаційному інкубаторі, що і надалі тримав всіх громадян Росії у полоні думок про великоросійську імперію. Себто, завоюємо весь світ і буде добро і щастя на Землі, бо добра у всьому світі на нас вистачить. Підкреслюю, добра всього світу, а не добра, зробленого самими для себе росіянами. Для цього вони асимілювали народи Азії, для цього їм українці та інші "гастарбайтери", які і будуть забезпечувати їм світле майбутнє.

Але ж ідея, навіть найбільш продумана або найбільш безглузда - це лише ідея. Як відомо, без підкріплення ідеї діями, реальних змін не відбудеться. Таке враження, що російський народ в більшості своїй не живе в реальності, в якій живемо ми, стараючись дихати одним повітрям з цивілізованим світом. Їм достатньо свого, штучного, шо Царь-Батюшка їм дасть ним подихати ібо решта для нього самого. Як би ми не казали, що російський народ волелюбний, працелюбний і т.д., а справжнього прагнення до волі в нього не було ніколи, оскільки він в принципі і вважався вільним, але ніколи не хотів співіснувати з іншими, тому і завойовували все нові і нові землі, за рахунок яких вони існували та існують дотепер. В них немає бажання мирно і дружньо жити зі всіма народами і людьми, старанно вибиваючи кусень вугілля з шахти, чи випікаючи буханець хліба. Часто ветерани Великої вітчизняної згадують те, як їм в Німеччині жилось харашо, оскільки вони вагонами вивозили фашистське добро, яке німці заробили і створили своєю кровною працею, але ж росіяни були "побідітєлі", а переможців не судять. Тактика і логіка від того часу абсолютно беззмінні.

Вони живуть від подачки до подачки, чекаючи моменту, коли якась розвалена держава впаде на коліна і на її місце вони прийдуть, як власники, але шоб їм то добро не тільки віддали, а ще вважали їх месіями і визволителями. Жорстока і відверта цинічність і більше нічого. Такий образ булої мародерської світової "слави" вже більше 20 років поспіль змушує їх жити в гімні і не хотіти не лише нічого кращого, але навіть просто іншого.

На прикладі Майдану і маючи приклад повалення Януковича ми бачимо, що звалити "сильну руку" правителя - це цілком реально і наскільки він може бути висміяний і нікчемним, якщо народ цього захоче. Оскільки росіяни були завжди титульною нацією і Російської імперії, і СРСР, їм не хотілося більше нічого, крім кусня хліба, "вєри, Царя і Отєчєства". В тій трійці немає слова "свобода" чи "воля". Вєра, Царь, Отєчєство. Не знаю, хто сформулював ці постулати, але вони, як ніщо окреслюють реальне бачення росіян своєї самобутності.

Аналізуючи історію Російської імперії можемо сказати, що реальних повстань проти царської влади не було жодних: декабристів було не так вже і багато, на Сенатській площі - теж, повстання Омеляна Пугачова хіба заслуговує галочки в повстанському списку в російській історії, але і це теж викликає сумнів. А скільки селянських, козацьких і просто людських повстань ми маємо за час нашої історії? Бо нам хотілося щось змінити, а їм навіть цього не хотілося. Єдина наша проблема, що ми не вміли щось змінити, але дуже сильно хотіли, а росіяни не мали і не мають навіть того.

Сьогодні в Росії починаються реально демократичні процеси, коли має місце значна зміна свідомості, але на відміну від 45 мільйонів українців, де більш-менш ми знаємо, хто в нас під боком живе, в Росії їх 180 мільйонів, які однак вважають себе громадянами Російської Федерації, тобто не Росії, а держав-суб'єктів Федерації. "Русскіми" там не може вочевидь себе назвати ніхто, навіть в Петербузі, через значне змішування крові народами азіатсько-тюркської групи.

Тому про жодну масову зміну свідомості, революцію гідності чи ще щось ми наразі не можемо говорити, як і сподіватися, що російський народ скине Путіна хоча б тому, що вони цього не хочуть. Просто лінь поборотися за власну свободу. В нас за волю померла Небесна сотня, а там помирають тисячі, тільки про це знають всі, але, щоправда по телевізору не показують. В нас вмирали від куль, а там вмирають від наркоманії, від алкоголізму, від насилля і просто від убивств. Але смерть вона завжди однакова, як і життя. Вони бачать наявні приклади посягання на їхні права і свободи, то чому вони не виступають проти?

Їхні "марші за мир" ми вітаємо і ми не проти, але де зідрана бруківка на Красній площі і розібраний Мавзолей? Де підірвана стіна Кремля? Де сутички з міліцією? Чому вони дозволяють просто так себе пакувати в автозаки? Вони вибачаються перед нами, не тому, що не можуть нас підтримати, а тому що не мають впевненості і бажання. Душа козака - це вільний степ і кінь - це його воля. Хіба ми десь зустрічаємо такі настрої в російському суспільстві? Ні. І не зустрінемо. Хоча б тому, що треба їм почати думати, а тому не треба бути математиком, щоб зрозуміти, що навчити думати 30 чи 45 мільйонів легше ніж 180. Тому ніхто крім нас нам не допоможе. І крапка. 

Читати далі

Будьмо уважні!

Ці слова перед читанням Євангелії зараз є вкрай актуальними. Але крім цих актуальних слів, хочеться додати: "Будьмо мудрими!", а зараз це не дуже і виходить. Суспільство кінцево увігнано в ступор майже воєнною ситуацією в Криму. Хтось вважає її майже воєнною, хтось вже воєнною, але однієї думки в суспільстві не побутує. Як не існує однієї консенсусної думки в жодному актуальному питанні. Українська ситуація нагадує каламутну воду, де відкривши очі неможливо нічого побачити і не знаєш, чи просто в тебе зір поганий, чи там дійсно нічого немає.

Росія стягує до кордонів України, бряцаючи прикладами автоматів і системами залпового вогню псуючи нерви українським громадянам. В той же час, масштабного передислокування військ не спостерігається. Звичайно, в них відпрацьований варіант мобілізації в 220 тисяч війська, чого ми не зможемо зробити з власними Збройними Силами, оскільки остання доповідь міністра оборони Тенюха нетвішна - лише 6 тисяч боєготовного війська. Хоча, як, не приведи Господи, буде війна, то всі встанемо на захист держави - від старого до малого. Зокрема, цей час, який, можливо, залишається до вторгення російських військ в Україну ЗМІ та інші громадсько активні люди мають на меті не згаяти і виникають питання про те, чому не проводиться повна мобілізація населення, навчання елементарним азам військової справи, піднімаються важливі питання в оборонній сфері, типу "як ми так допустили, щоб армія скотилася "до ручки". 

З іншого боку, є частина населення, яка каже про те, що армія, яка зараз плачеться, що про неї ніхто не турбується не сказала свого вирішального слова в часі кривавого побоїща на Майдані і не виступила на захист інтересів пересічних громадян, які вийшли проти автоматів. Позиція воїстину правильна, але ніхто або серйозно не задумувався, що за Януковичем стоїть Росія, або не думав, що він втікатиме, бо саме його втеча сприяла тому, що цей чиряк прорвав гноєм і Росія показала своє істинне обличчя. В цій справі немає винних і невинних. Винні ми всі і в певній якійсь справі, тому і з цього болота маємо виходити разом. 

Справа тепер полягає в тому, з якого кінця болота виходити?! Бо по суті, ніхто зараз не може чітко сказати, який сценарій розвиватиметься далі. Зараз слово за Путіним, який по суті перебуває на роздоріжжі: якщо він буде наступати, то зіткнеться з розв'язанням Третьої світової на наших теренах, бо йому треба буде йти до переможного кінця, якого ми йому не подаруємо; якщо він відступатиме, то це свідчитиме про завершення його політичної кар'єри і розчарування вірного ленінського електорату в ньому, як правонаступнику Сталіна і сильному політикові. 

В Росії ж зараз побутують настрої якраз передвоєнні, коли більшість схвалює дії влади і готові відправляти на війну своїх дітей, хоч по суті не розуміють навіщо. Інформаційна війна там ведеться довго і успішно, як і в Криму, тому вочевидь в Путіна повний карт-бланж. Інша справа, що він вибрав невдалий час в суспільних настроях українського населення, яке мало б зустрічати "визволителів" з хлібом-сіллю. З іншого боку, йому вигідно, оскільки економіка і безпека України ослаблена, що робить паритетними ці дві обставини. 

Щодо української влади, то її прорахунки в сфері інформаційної та оборонної безпеки компенсуються дипломатичною складовою, де ми, вочевидь, лідируємо. Всі наші сили спрямувались якраз на дипломатію, хоча ми інших варіантів і не розглядаємо, оскільки збройній армаді Росії ми не маємо, що протиставити. Одвічний принцип "закидувати шапками" тут цілком можливий, оскільки радянського брухту в них багато і більше на ходу, ніж в нас, це треба признати. 

Тепер же, наше Міністерство оборони, яке було законсервоване від воєнних дій потихоньку розминає кості, але потребує значних фінансових вливань. Саме форсована мілітаризація економіки потрібна зараз Україні на випадок збройної агресії, оскільки переведення підприємств, багато яких є в Східній Україні потребує деякого часу, щоб адаптуватися під військові цілі. 

Але поки всі в ступорі тут, на Західній Україні триває мирне життя, з'являється перша весняна зелень, хоча за 800 км від Львова, в Криму по тій зелені розсікають російські БТРи і ніхто не знає, яким буде завтрашній ранок. Всі відчувають, що щось може бути, але ніхто не хоче про це думати. Хтось задумується про кохання, хтось про буденні справи, хтось молиться, а хтось вочевидь думає про війну. А через 2 дні Крим все-таки може відійти до Росії і що робити тоді, ніхто не знає. Введе Росія війська чи залишить все, як є? Вступлять російські війська в бій з українськими частинами в Криму, бо наші здаватися не збираються? Відповідь на це знає тільки Путін (як це не дивно) і сам Господь Бог. 

Нам залишається тільки чекати, як повернуться події і готуватися до всього. Найперше морально. 

Читати далі

Мирний ранок. Чи вже ні?

Події останнього тижня вперто нас не відвертають від екранів телевізорів, ми всі дивимося новини з Криму, Донецька, Харкова, Дніпропетровська і т.д. І ніхто вперто не може дати собі відповідь не тільки на питання: "Що робиться?", а і на питання: "Що робити?". 23 роки розграбунку Збройних сил нагнули всю країну раком, бо лише для 140 тисяч, що стоять перед мільйонною армією ще щось означає слово присяга, але на присязі далеко не заїдеш. Щось треба їсти, треба пальне для машин, треба патрони для автоматів. А де їх взяти, якщо нема де? Хоча весь народ сидить і чекає, що їх будуть захищати, бо він вперто не вірить своїм очам і ще довго не повірить, поки біда не зайде до кожної хати, а вже тоді буде дуже пізно.

Я от подивився відео з Генадієм Балашовим, котрий їздив в Крим і якого там побили і замислився над його словами. Раджу всім переглянути це відео, бо прозріваєш після деяких його думок: 

Хочеться продовжити його думку тим, що у всіх кожен ранок тепер мирний. Мало хто усвідомлює, що може бути, тим більше зараз, щось гірше за Небесну сотню і якась інша революція, аніж Майдан. Все, ми відстояли своє, повалили Януковича, то тепер можемо ше трохи постояти на Майдані і піти собі додому. Але ніхто не задумується над тим (особливо жителі східних та південних областей), що повернуться вони зовсім до іншого світу, зовсім до іншого дому і не факт, що вони тепер зможуть назвати місце, де вони жили своїм домом.

Так, Майдан був для нас всіх очищенням свідомості, але почуття, що з кінцем Майдану (себто часом кровопролиття) ми повернулися до мирного життя, то дуже помиляємося. Ми тільки зачепили цю скалку у всенародному пальці, що гноїлася, а тепер її прорвало. Це як відрубати голову Змію-Гориничу і побачити, що там ше дві такі ж. Ми не можемо собі повірити, що на порозі нашої хати, нашої країни ми завтра можемо побачити чобіт не свого солдата, який буде диктувати нам що йому поїсти на вечір, де йому поспати і чим скористатися. Він цілком могтиме скористатися вашою сестрою, застрелити вашого брата, що кинеться на нього за це ібо він визволитель "русского міра". Він з ім'ям Бога буде вбивати собі подібних і грабувати майно, бо він прийшов "защіщять русскіх ібо православних же". 

ЛЮДИ! Ми вже перебуваємо у війні і мусимо це констатувати. З самого початку конфлікту і з початку нагнітання цієї ситуації, в мене виникла думка, а чому не оголосити загальну мобілізацію, не почати рити окопи та фортифікаційні оборонні споруди у випадку експансії? Ми зараз живемо, як Франція у 1940-му році, коли всі пили собі каву у кафе і ходили в дорогих костюмах попід руку, поки не побачили німецьких загарбників, перед якими треба було вже знімати капелюха. Хтось каже: "Ми хочемо миру!". Окей, але це не значить, що миру хоче той, хто йде з війною. Францію в тому  році "заради миру" здав маршал Петен, який керував "вішистським" та профашистським урядом. І всі казали: "Це мир, хоч і ганебний". 

Щоб говорити про мир, треба спробувати хоч раз цю землю захистити. Треба подумати, чим керувалися ті герої, що полягли за волю України на полі битви. І вони прийняли ті обставини, які були, їх ніхто не попереджував завчасно про війну, "щоб приготувались". Вони сприйняли це і змогли дати адекватну відповідь. Якщо ми цього не зробимо, то будемо унікальним прикладом в історії, коли здамо країну чи її частину без єдиного пострілу. 

Ще інші кажуть: "Та чого ж ти такий мудрий, бери автомат і біжи захищай Крим!". А я відповідаю, що візьму і піду, але я не Рембо і один погоди не зроблю. Один у полі не воїн, але разом ми сила. Хоча, я б сам подивився на ту людину, яка це казала, як вона в разі потреби піде боронити свою землю. Як би це не пафосно звучало, але я не боюсь загинути за свою землю, бо колесо історії треба змазувати кров'ю, щоб воно крутилося. Зараз маємо такий шанс, бо ворожий ніж, що заходить в країну, як в масло, ржавіє від крові. Зараз жертв може бути менше, а далі більше. Просто теперішнє покоління не знає, що таке масові розстріли і про безчиння НКВС читало з книжок. Я такий же, але я не хочу, щоб це повторювалося в ХХІ столітті, тому нехай ліпше загину я, зупиняючи це, аніж загинуть всі, хто непокориться, але нічого вже не зможе зробити.

Наш вибір має бути один - ВСІ ДО ЗБРОЇ! Треба збирати Майдан і 1) вимагати від влади оголосити загальну мобілізацію населення призовного віку для вивчення військовій справі, щоб не гаяти часу і не було потім "неприємних несподіванок"; 2) перекрити газову трубу з Росії. Останній крок закупорить фінансові надходження Росії з Європи і тоді вона буде змушена швидким темпом розпочати війну на чужій території і з таким же поспіхом її і програє. 

Гітлер казав, що: "Нафта - це кров війни". Ця аксіома збереглася і тепер, просто наша свідомість ще не до кінця усвідомлює того, що робиться. ЗМІ формують нашу свідомість, але не треба забувати, що крім констатації фактів, ми маємо робити і власні висновки з того, що робиться. Ми люди не дурні, бо якби дурними були, то нас би давно винищили. Я закликаю всіх одуматися і знаходити самим відповідь на питання: "А що далі?".

В мене зараз питання до вас, шановні читачі: "А що далі?". Хіба кожен зараз зможе дати собі відповідь на це питання? Захоплюють вже військові частини, вивозять зброю, чужі війська їздять по українській території, блолкуються наші кораблі, морські піхотинці загинуть боронячи край, який "забив на них великий болт". Нам цього мало? 

Закінчу словами Вінстона Черчілля: "Британія обирала між війною і ганьбою і обрала ганьбу. Таким чином отримала і ганьбу, і війну".     

Читати далі

Урок історії

В бесіді з одним своїм добрим другом, дійшов до висновку, що ми зовсім не вчимо історії. Це не означає, що я "найрозумніший", але просто історія має властивість кругооберту. Кажуть, що народ має властивість час до часу робити "викид гніву": 1991 (рух за незалежність), 2000 ("Україна без Кучми"), 2004 (Помаранчева революція) і 2013-2014 роки (Євромайдан). Так і в історії бойових дій та війн. 

Росія, що ще на початку 90-их оголосила себе "правонаступницею СРСР" та разом з боргами по вкладах Ощадбанку СРСР успадкувала звички і "великодержавний" імперіалізм. Не думав, що колись тавруватиму якихось людей радянськими ідеологічними термінами, але це воїстину імперіалізм. Всю свою свідому історію, росіяни лізли до Європи, з якої починалася дорога до іншого цивілізованого світу, а значить і до багатства, достатку і т.д. ібо вони нічого не могли зробити своїми руками, але рубати вміли. Навіть, коли Петро І повернувся з Нідерландів і привіз "діковін разних", то разом з тим привіз і європейські звички, і одяг, і традиції тощо. Тобто свідомо вкрав, а не запозичив. Так вони жили і далі. Всі війни, які вела Росія мали на меті територіальні чи матеріальні претензії. Вони не мали ані культури, ані манер, що неабияк відвертало від них тих, кого вони окупували. Жодного порядку, лише безмірна жорстокість.

Не хочу писати багато, але наступний показовий крок вже радянської Росії - це теорія світової революції, яка була сформована Марксом, а потім підтверджена Леніном в 1915 році, коли тривала І Світова війна, але він побачив, що з І Світової не вийде Світової соціалістичної революції. Тоді ж він висловив думку про те, що, якщо ревоюції не вийде з пожежі І Світової, то потрібна ІІ Світова. Леніну вийшло розпалити громадянську війну всередині спочатку однієї країни для прикладу, а потім він взявся і за інші. 

Наступна його спроба розпалити світову революцію була в 1920 році, коли Тухачевський через Польщу хотів пробитися до Німеччини, де мала стабільну платформу комуністчична партія в той час. Але поляки спільно з українцями їх не впустили. Через 19 років була наступна спроба, коли СРСР виховала і привела до влади того ж Гітлера, з яким вони дружили і хотіли за його рахунок пробитися до Європи. Силами мільйонів людських життів їм вийшло захопити Східну Європу, але навіть не всю, тому після війни Сталін, який до 1941 року марив ідеєю світової революції, був в конкретному відчаї. Хто пам'ятає, то після нападу Гітлера, його не було чути 12 днів, оскільки все, що він втілював 20 років, Гітлер переломив одного дня. 

Як казали: "Лєнін умєр, а дєло єво живьот". Так і є. Наступні спроби були в 1956 році, але вже з метою утримання того, що було, тобто Угорщини і в 1968 році - Чехословаччини. Вони вводили туди свій контингент, давили людей танками, але і не забуваймо про Афганістан, Анголу, Кубу, Фінляндію та інші країни, які СРСР хотів загарбати.

Сьогодні маємо знову бажання Путіна відновити хоч щось: Російську імперію чи СРСР. В будь-якому випадку - це бажання або Світової революції (нехай і не соціалістичної) або ІІІ Світової війни, бо росіяни ніколи не робили нічого своїми руками, а завжди брали все чужими та в чужих. В них простоюють колосально родючі землі Сибіру, золоті копальні (багато які ще не розвідані), широкі території, які ще не бачили ноги людини, але в них зір спрямований на Захід, на освоєне, на готове. 

Як і в 1920 році, маємо зупинити "освободітєльний поход". Не треба нас звільняти, звільніть нас від себе. Не треба звільняти нас від свободи. Вони "звільнили" Чечню, яка могла б бути наймогутнішою державою Кавказу, звільнили Абхазію і Північну Осетію, Нагірний Карабах - цей список можна продовжувати, але ми в цей список можемо увійти тільки власними кістками, тому в них не вистачить чистого паперу. 

Ми дуже вже багато затратили, щоб просто про це забути і просто все це віддати. Тому правда за нами і наше діло теж праведне.     

Читати далі