Чесно, картина останніх днів в Криму просто ганебна. Всі дні, коли наші хоробрі моряки трималися, в нас жила надія, що все буде добре, але людський організм і психіка теж мають межі. Ми, на суші, навіть уявити собі не можемо під яким пресингом моральним, фізичним та психологічним вони жили, любили і чекали, чекали, чекали. І ось капітуляція. Не зрада, а капітуляція. Кажуть, що деколи треба відступити, щоб потім раптово вдарити. Але поки що першу частину цього вислову я в душі переживаю дуже болісно.
Вчора я відчув себе французом в 1940-му році, коли по їхній землі топтався німецький чобіт, коли їхні прапори зривали, коли над ними знущалися. Вони вибрали ганьбу і маршала Петена, але це не вберегло їх від війни. Генерал Де Голль, що емігрував до Англії по радіо закликав всіх до боротьби. Дивовижний народ. Генерал, що говорив прості слова і просто те, що хочуть почути розчаровані французи. Черчіль казав, що "серед сотень викриків "Хай живе Петен!", я чув одиниці "Хай живе Де Голль". Де наш "великий Шарль"? Де людина, яка здатна не відродити велич Франції, як зробив Де Голль, а створити її?
Мені цікаво, які емоції пережили ті політики, які вчора виступали в Шустера і знову з Юлькою розводили демагогію навколо її "скромної особи"? Чому їм не показали те відео, де в Академії ВМС ім. Нахімова знімають українські прапори? Ба навіть, якщо би їм показали це відео, вони би не кинулись навіть щось робити, бо не може ефективно прислужитися та людина, яка до цього хисту не має. Видно не час зараз політики, не час прирікань і міжусобиць.
Роблячи проекцію на Францію 1940-го, уряд Поля Рейно в стані війни з Францією теж пробував робити політику, не робив ставки на армію. Єдина оборонна лінія Мажино була лише вздовж кордону з Німеччиною і ніхто не думав, що Німеччина може захопити Бельгію, Нідерланди і просто цю лінію обійти. В нас же зараз немає ані лінії Мажино, ані Де Голля, який, до речі, не сидів в кабінетах, а командував танковою бригадою і дав бій німцям і отримав навіть перемогу, після чого його підвищили в званні.
Його серце краялося, бо на серці Франції був рубець і він врятував її. Що робити нам, коли знімають наші прапори і бачиш своїх однолітків, що не коряться загалу і співають український гімн? Звичайно, хочеться до них приєднатися, навіть зі зброєю в руках. І нехай мовчать пацифісти чи реалісти, що кажуть, ми війни з Росією не виграємо. Нехай. Нехай ми поляжемо всі, але, як казав полковник Олекса "Орлан" Гасин: "Ми мусили дати духовний корм для майбутніх поколінь". Наша боротьба рано чи пізн
о вийде з дипломатичних рамок, бо в дипломатії рамки хиткі, тому воля здобувається кров'ю. І не треба від того бігати, чи ховатися. Це має бути свідома жертва всіх, без виключення, бо це треба буде тим, хто буде жити після нас, щоб, якщо не зараз, то потім народився той "великий Шарль", що буде любити Україну ділами так, як Шарль Францію.
Честь має бути врятована, а жертви - не марні. Нарешті мусимо довершити ту державу, яка не може звершитися впродовж всієї нашої історії, бо знову москаль хоче забрати від неї кусень. Або ми, або вони і це має вирішитися сьогодні.
І вірю, що прийде той день, коли вони відчуватимуть ту ганьбу, яку відчуваємо ми зараз і вони все зрозуміють і більше не чинитимуть так. І треба буде їм простити, бо вони не відають, що роблять. Прости їм, Боже, а історіє - розсуди. Наша мета боротьби зрозуміла, а от що робити їм - тепер хай думають.
