Простити чи послати?


Нещодавно я відвідав дискусію (принагідно працюючи на ній — авт.) про наслідки тоталітаризмів та Другої світової війни в Україні, організовану Фундацією Максиміліана Кольве. Тема дискусії була дуже цікавою і незвичною, але єдине питання змусило мене задуматися і спровокувало появу цього посту: "Чи маємо ми прощати і чи повинні прощати нам?".


Це питання було задане в контексті Другої світової війни та її наслідків, зважаючи на те, що багато конфронтацій останнім часом виникає в суспільстві, але це дуже актуальне питання і в нашому суспільстві і не лише з погляду релігії і сповіді в церкві. Ми мусимо чітко знати для чого ми вибачаємо людині і що це для нас значить, бо сказати "вибач" навіть найбільшому ворогові, це дати йому шанс виправитися. З іншого боку, вибачення — це те, за рахунок чого ми здійснюємо свою життєдіяльність. Це потрібне нам, як повітря, як вода і вогонь, бо як і кожен організований процес, кожна сварка чи суперечка має початок і завершення. Ми вибачаємося, щоб конфліктувати. Можливо, навіть це є формулою вічного двигуна, бо характер кожної людини сталий в періодичному проявленні наших емоцій в бік добра чи зла. Ми цілуємо руку, яку нам протягують, і потім б'ємо по ній і навпаки. І здається, що кожен раз примирення він останній, але класно хтось сказав, що примирення триває все життя і це нормально. Коли ми відчуваємо і визнаємо вину, значить не все ще людяне вбила в нас рутинна діяльність. Коли ми думаємо над своїми вчинками, значить ми ще не зійшли з розуму, або навпаки, зійшли — в суспільстві, де ніхто не думає над своїми вчинками. Щастя напевно в тому, щоб не опинитись, якщо не в такому суспільстві, то тим паче в такому товаристві.

Ми повинні прощати не тільки тому, що Бог сказав нам так і так нас навчав, ми повинні самі усвідомлювати, що прощення — це віднова нашої довіри до цієї людини, бо прощення має бути взаємне. Ми маємо прощати не на словах, а в серці, тому і найгіршу дію, яку здавалося б, ми не можемо простити, треба прощати. Це потрібно для того, аби ми далі сварилися, як це не дивно звучить, бо життя плинне: ми знаходимо нові аргументи в сварках, щоб відсояти свою позицію, рівно ж як і причини, які вказують на те, що з тією людиною треба миритися. Ці процеси такі ж незмінні і сталі, як цвітіння і відцвітання квіту сакури, що було оспіване не одним японським поетом.

Звичайно, що ми неохотно прощаємо комусь якісь провини, але все залежить від того, хто і що вкладає в це прощення. Коли тебе полишає кохана людина, то тобі образливо, але ти мусиш простити, бо на таке її чи його воля і ти не в силах щось змінити. Всередині все горить синім полум'ям, але ти мусиш поважати вибір людини і просити їй її вчинок. Ніколи не треба сподіватися, що хтось простить тебе, тому що, щоб прощали тебе — треба самому прощати інших. Ці гіпотези багаті на філософську складову, але мають значення лише для тих людей, які вкладають в це поняття якийсь зміст, якого взагалі в житті мало. Будь-яке слово, кинуте одного разу, але без змісту — не важить нічого. Тому і прощення повинне йти від потреби йти далі, так само сваритися, але з інших приводів, бо ліпше збивати коліна по неушкодженій шкірі, аніж по ще не загоєній рані. Хоча, ліпше колін не збивати взагалі, але це життя...  

Коментарі

comments powered by HyperComments