Привіт Великому Жовтню!

Розпочинається жовтень (з чим всіх і вітаю — авт.), який років 20 тому ще називали Великим, але дехто ще і зараз називає його таким, поправляючи на руках дорогий "Breguet" за тисяч 40 євро і думає про краще завтра для пролетарства та простих трудящих. В цьому дописі я хотів би окреслити те, як нелегко всім робітникам (маю на увазі всіх, хто працює незалежно від місця роботи — авт.) відчувати буденність наших сірих днів, але тим не менше, не втрачати оптимізму і в сірому тумані бачити "легеньке", але світло. Мова буде йти про те, як ми дивуємося і з чого. Здавалося б, нашого брата кулею не доб'єш і гарячим залізом не випалиш, тому, як би нас не "гнобили", ми завжди знайдемо чому радіти або знайдемо вихід або щілину, як миша з новенького "Жигуля". Ми дивуємося з того, що мало би подив не викликати. Навіть хто би не казав, що в нас вихідних днів більше, ніж в інших країнах, але нашу роботу за нас не зробить ніхто. 

Зранку сірі маси трудового люду вантажаться в вузькі маршрутки і ми дивуємося тому, скільки людей може залізти в переповнену маршрутку. Здавалося б, більше не влізе, але хтось переставить руку, підніме ногу або поверне голову і нічого, влізаємося. Дарма, що хтось дихає носом комусь в рукав шкіряної куртки, але нічого, їдемо. Паралельно ще слухаємо музику в навушниках, але наш слух тренований до такого рівня, що ми можемо почути, коли хтось тихенько питає, чи ми виходимо на наступній. Здавалося б, тут немає чому дивуватися, але, якщо ми потрапляємо в таку ситуацію, то трохи дивуємося, що виходимо з цього живими та деколи неушкодженими. Посади в таку маршрутку жителя Монако чи Люксембургу, він би, як мінімум, зомлів. Про максимум і говорити не доводиться. 

Настає робочий день і ми не дивуємося нічому, цей період випадає з дня, хоча я маю на увазі людей, які повністю віддаються роботі не відходячи від токарного станка чи комп'ютера. Дивуємося хіба раптовій поломці кавоварки чи основного інструменту діяльності (того ж компа чи станка — авт.), але зважаючи на інтенсивність його роботи та весь напряг, який валиться на його плечі, дивуватися не доводиться. Дивуємося лише тоді, як відмовляє та деталь, яку ще не замінили, або яка ще не ламалася. Здебільшого, ми можемо дивуватися дивам людського характеру, який може проявити себе будь-як: ти починаєш (або з тобою починають — авт.) говорити ті люди, з якими ти не говорив роками; хтось стукає на тебе начальнику заради підвищення або ще купа різних ситуацій, але і тут дивуватися не потрібно, бо така вже наша натура — різношерстна. Як казав Михайло Жванецький: "Народ сьогодні в ресторані, а завтра в тюрмі". Так й існуємо між цими двома просторами. 

Приходячи додому, ми дивуємося, чому нема в хаті хліба чи молока. А все тому, що хтось таки його не купив, але так ліньки виходити до магазину, що відкладаєш це на день наступний і стараєшся про це не забути. Включаючи "голубий екран" і всі ті дешеві телепрограми, люди вже старшого віку дивуються (і мене це дивує — авт.), що якийсь політик сказав щось, що дає нам надію, а хтось навпаки нас розчарував, але всі ж знають, що ті, чи інші люди, незалежно від табору підвладні грошам і працюють за передоплатою. Всі це знають, але мої батьки ще досі дивуються, що сказала Богословська чи Яценюк. Нас можуть не дивувати не стільки самі політики, скільки люди, які за них голосують. Наприклад, з одного боку мене дивує та аудиторія, яка голосує за комуністів, які носять ті ж дорогі костюми, ті ж дорогі годинники і зовсім не схожі на робітниче селянство чи інтелігенцію, а на старих партійних функціонерів, які все одно віднайшли своє корито, яке справно охороняють. Але з іншого боку, я їхнім виборцям і не дивуюся. Ефект "дешевшої ковбаси" чи "дешевої горілки" (хоча вона в нас порівняно дуже дешева — авт.) має місце серед старшого покоління, які ще живуть спогадами. Тому, нам залишається дивуватися тільки великій тривалості життя цих виборців і сподіватися, що такі погляди будуть жити ще не довго. 

Ми дуже дивуємося російській політиці і тому, що вона від нас хоче. 70 років радянської влади показали своє істинне обличчя, а нам ще мало. Те, що правляча влада — це старі партійняки і офіцери спецслужб, нам цього теж мало. Вони ж брати, як вони з нами так?! А може то все ми винні? Правильно сказав професор Шевельов, що "три страшних ворога українського відродження – Москва, українська провінційність і комплекс кочубеївщини – живуть і сьогодні", тому або не можемо, або не хочемо ці комплекси з себе витравити. Деколи, ми самі собі дивуємося і нашій бідній наївності й тому, що вона в нас є. 

Здається, що, якщо забрати в нашого народу ефект подиву, то йому більше нічого не залишиться, а так хоч проглядається частинка оптимізму, що ми ще не все втратили і відкриваємо для себе щось нове як добре забуте старе. Тому з усміхненими обличчями на будови соціалізму, товариші! В нове світле майбутнє! УРА-а-а-а!  

Коментарі

comments powered by HyperComments