Європа не починається на рівні міжнародних ратифікованих угод чи документів про безвізовий режим тощо. Запитайте будь-якого поляка чи німця, чи він знає, яку угоду ратифікував Сейм чи Бундестаг? Він щиро скаже, що йому то глибоко в дупі. Це ж скаже і українець, бо що йому там Бундестаг? Але тим не менше, політикою пересічний українець переймається не менше, ніж добробутом власної сім'ї, хоч насправді думає, що про це не думає. Я просто не розумію тих українців, які вагаються між Росією та Європою і вибирають куди-то йти. Роки нашого підкаблучництва закарбували в нашій ментальності не стільки комплекс меншовартості, скільки комплекс байдужості, себто: "Ви там вирішуйте, але мені б тільки поїсти".
Хоч ніби, полиці ломляться від "ізобілія" (ну все ж краще, ніж на початку 90-х - авт.), нам все одно мало. Громадянин думає про те, як вижити, аби прогодувати сім'ю, тому майбутнє його хвилює тільки з новин. Владний чиновник теж має сім'ю і теж думає, як йому вижити, себто шкодить державі за гроші з-за кордону, але не подумав, що за кордоном ті гроші беруться тільки тому, що ми живемо щораз гірше. А отже, якщо би влада і громадяни зійшлися б до спілки і накопали імперіалістів до дупи, то гроші були б в обох. Але, на жаль, ця "хороша мисля" не може дійти до голів ані громадян, ані влади, бо перші ніби їх і обрали, а другі ніби туди сильно і не хотіли.
Нещодавно почув таку гіпотезу, що влада має за намір знищити потихеньку вищу освіту, але поволеньки і мудро. Річ в тім, що пан професор Вакарчук був змушений піти з посади ректора Франкового університету, а тепер прогулюється пішки, обдумуючи, мабуть майбутні мемуари, хоча "втілення абсолютного зла" товариш Табачник хоче поєднати посаду міністра і ректора ЛНУ, розвалюючи "осередок українського буржуазного націоналізму" зсередини. Відповідний законопроект вже готується.
Радий буду, якщо це неправда, але задумаймося на хвильку, це ж реально хороша теорія і задумка, якщо це правда. Це вимисел злих геніїв нашого часу. Це ж можна одним пострілом вбити двох зайців: знищити осередок українства, яким був завжди Львівський університет (маю на увазі свідоме студентство та свідомий професорсько-викладацький склад, якщо такі лишилися - авт.) та внаслідок активної євроінтеграції прихилити до себе населення Галичини. Я аплодую стоячи, бо одразу стає перед очима погляд містера Бернса з Сімпсонів, який каже: "Чудесно!", бо сміється він з кожного з нас.
Ми зараз можемо сказати, що ми не можемо нічого вдіяти, що в них влада, що в них зброя, що в них міліція. Але вони на нас гніватися не можуть, бо ми їм ніц не зробили, а ми гнів на них маємо. А в гніві, як відомо, можна зробити все, що здається неможливим. Якщо ми цього, звісно, хочемо. Ну а якщо нє, то тримаємо горнє, бо така наша доля кріпацька і вічно нам в тих кріпаках ходити, хоч і маємо свободу релігії, свободу думки і слова, але що з того?! А можна одного ранку просто і не прокинутись...
