Вся Україна обговорює і обурюється рішенням ФІФА, яке зачепило недоторкане — наш український футбол. Це те заняття, яке відволікало нас всіх від новин, відводило від буденної рутини і об'єднувало в єдиному пориві емоцій і, подекуди, гордість за те, що маємо за що хоч ще гордитися. З часом, ця сфера дозвілля гостро вклинилася в наше життя і активно розвивається. Вболівальники почали організовуватися в об'єднання, в легальні громадські організації, можливо навіть планують свою діяльність.
Взагалі, футбол став місцем, де кожен може виразити свої емоції, як йому хочеться. Ну, звичайно, штани він там не зніме, але накричатися може досхочу. Це місце, де вирує незвична аура, де всі переживають кожен правильний чи неправильний удар, як свій власний. Там є умовний ворог, якого треба "знищити" морально. Але чи на це покликаний футбол? В чому тут спортивний інтерес? Можна сказати, звісно, що ми таким чином підтримуємо свою команду. Я тут погоджуюся, але інша справа, як ми її підтримуємо.
Скажу щиро, я є націоналістом, але хочу сказати, що він розумного до радикального націоналізму один крок. Я сьогодні в ефірі Радіо "Ера" слухав програму, гостем в якій був спортивний оглядач "Газети по-українськи" Роман Шахрай. Попри своє цікаве прізвище, говорив він те, про що я і подумав, коли почув про рішення ФІФА. Річ у тім, чи доречною є націоналістична символіка, на кшталт портретів Шухевича чи Бандери серед людей, які прийшли подивитися футбол? Яке відношення Герої національно-визвольної боротьби українського народу мають до сьогоднішнього українського футболу? Хто з футболістів таким чином відчуває патріотизм, якщо в кожній (або в майже кожній) футбольній команді є афроукраїнці, які навіть нічого не читали про національно-визвольні змагання? Давайте подивимося інтерв'ю футболістів нашої збірної і зважимо на те, якою мовою вони дають коментарі? Звичайно, є футболісти-патріоти, які знають історію і говорять українською, але вони найперше грають у футбол, а потім зважають на те, що на трибунах. Я, звичайно ж, осуджую дії ФІФА і вважаю її рішення занадто суворим, але в дечому ми винні самі. Європа не терпить радикальності, але таким є голос народу. Вони не можуть зрозуміти, що влада не є національною і тим більше не націоналістичною і та енергія, яка накопичується в нас потребує якогось втілення і, можливо, виплеску. Але, якщо ми дійсно прагнемо долучитися до "європейської сім'ї", в якій не приведи Господи якби когось і образили, то треба вчитися обдумувати такі рішення, їх доцільність та можливі наслідки.
Але зрештою, не наша в цьому вина, що ми сплели політику і спорт, та в нас не було іншого вибору — це зробили за нас. Роки перебування в Радянському Союзі в статусі "савєтскіх граждан" зробило своє. Оскільки було обмеження в перегляді програм телебачення, то як і в будь-якому тоталітарному суспільстві що дивитися, а що не дивитися, диктувало правляче коло самовдоволених осіб. Тому, оскільки, спорт (футбол, хокей) полюбляла дивитися партійна і радянська верхівка, його потрібно було дивитися усім, і тим більше, команда СССР мала вигравати, тому і всі невдачі, радянський громадянин сприймав болісно і як посягання "руки Заходу" на "Союз нєрушимий". Хокей почав політизуватися в часі правління Брежнєва, коли були введені війська в Чехословаччину і хокейна команда Чехословаччини мала більше стимулу до перемоги над командою СССР, що і переможно втілювала, тому програш команди Союзу, Брежнєв сприймав болісніше, ніж, якби на його країну напали американці, бо всі знали, що це і так рано чи пізно станеться. Після цього, сполітизувався футбол і став народною грою, оскільки це був, як засіб плекання патріотизму і відповідно політичної пропаганди.
Щоб не повторювати помилок минулого, я вважаю, що варто вже навчитися розмежовувати політику і спорт, використовувати на стадіонах лише національну символіку, писати такі гасла, які би об'єднували всіх громадян України і не ображали інших, а якщо би вже хтось задирався, то бити морди, але по-тихому, за межами стадіону. Вважаю, що на футболі має бути футбол і треба завжди пам'ятати, що за витівки вболівальників отримують футболісти.
Але має пам'ятати і ФІФА, що означатиме його рішення, бо воно мені здається надто гарячковим. В цій справі замішані великі гроші, які вирішують більше, ніж голос народу. Тому ми маємо терпіти за свою історію, або шукати на гроші ще більші гроші. Але на те в нас є ФФУ, от нехай і думає.
