Ртуть
Зажралісь, гаспада
Довелося, сидячи не роботі, прочитати газету "Капітал". Якось не мав ніколи великого бажання читати газети економічного спрямування, бо трохи далекий від того, однак деякі речі аналізувати доводиться, роблячи певні геополітичні висновки.
Цинізм сміття
Я не люблю прибирати в себе вдома, ані в себе на робочому місці. Не тому, що мені лінь, чи багато роботи. Просто деколи серед гір, сміття, непотребу та необхідних речей ми знаходимо те, що ворушить старі рани, від того серце б'ється частіше, навіваються спогади, які хочеш забути, але хочеться згадувати. Знаходимо те, що коли сховали далеко, щоб очі цього більше не бачили. І хотілося потім виколоти ті очі, щоб не бачити, де воно заховано, щоб більше ніколи не знаходити. Але через певний час ми беремо старі конверти і насолоджуємось цим почерком, гладимо цей папір, що гладила Вона. Вона писала ці рядки з любов'ю, яка залишилася тільки в моєму серці, точніше її уламки, які жалять, як уламки снаряда старого ветерана війни і не дають йому спати по ночах. Серце б'ється, але ніби б'ється воно в лещатах, так незручно і відчуття якогось пориву душі, хочеться кричати на все горло про те, наскільки це неможливо витримати. Від цих спогадів хочеться ізолювати себе і інших, хочеться закритися там, де нікого немає, де глухі стіни, щоб нічого не нагадувало тобі про Неї.
Ці спогади нам відразливі, бо старі рани ніби і зажили, рубці на серці загоїлися і не повертається цей образ, що раніше ти хотів бачити перед обличчям кожного дня. Не звучить у вухах цей голос і всі яскраві моменти, що, здавалося б, були найщасливішими у житті, вже не були такими яскравими, однак їх хотілося повторити. Але ні. Хочеться розбити голову об стіну, наїстися перцю, а потім їсти пісок, щоб тільки забути про Неї. Хочеться заснути і не прокинутися, щоб не думати про Неї, не бачити її казкових рис і не відчувати Її шепоту в своїх вухах. Хочеться вимити руки і віддряпати від рук, щоб не відчувати ілюзії Твого доторку.
Ми хочемо забути те, що хочемо пам'ятати. Як це не парадоксально, але в цьому тримається паритет і баланс, як добро і зло. Може саме це не дає нас дати собі повноцінну волю, вдихнути на повні груди і вже не видихнути, бо це вже тобі не підвладно. Ми живемо числом деяких моментів, які ми самі вишкрябали Її чи його нігтями в своєму розумі. Вони прекрасні і ніколи ми їх не стремо з пам'яті, бо коли ми їх хочемо стерти, тоді ми не можемо їх не згадати. Ці миті прокручуються з новою силою і десь далеко в душі ти плачеш, що не можеш нічого повернути. Але не шкодуєш. Бо шкодувати без змісту, тому що повернути нічого вже неможливо.
Ми можемо знайти відволікання лише в роботі, коли маємо чітке завдання і повністю з головою знаходимось в ній. Але, коли лягаєш спати, то, прокрутивши в голові свій прожитий день, ти думаєш про Неї. І ти молишся, і просиш для Неї здоров'я, і успіху, і любові, і всього того, чого ти не зможеш їй дати, і не дасиш. Ти просто хочеш Їй добра.
І зорить Вона твоєю зіркою в небі, яку бачиш тільки ти і цілуєш її, засинаючи. Вимолюєш, щоб вона ніколи не згасла і кожної ночі ви зустрічалися і спілкувалися, хоч між вами декілька мільйонів кілометрів чи світових років.
Ти дивишся востаннє на цей лист і на пакунок з милим малюнком і думаєш, що ти втратив все, що мав. Так має бути, але ти втратив. І ніякі пігулки, ані вода не загасять твого полум'я, яким горять твої "труби". Ти кладеш цей лист, щоб ніколи його не знайти. Але ти знаєш, де він лежить, щоб через деякий час знову його "не знайти". Це як твій храм: ти молишся і йдеш від нього з чистою душею, щоб потім знову повернутися. І сон стає важким, і заснути не легко, бо ти не згасаєш, і мені вже не тепло.
Про "всередині" і "ззовні"
У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить.
Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.
Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу.
Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.
Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.
Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє.
Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію.
Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою.
Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві.
Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок.
Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.
Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.
Армія "спасіння"
Беззахисний захист
Майдан: що далі?
Підписатися на:
Дописи (Atom)
