Епікриз



З переїздом в іншу країну, активність мого блогерства впала практично до нуля. Півроку без жодного допису свідчить про певну імпотенцію думок, або про те, що просто перестав думати. Думки, які раніше мені навіював Львів своїми проблемами, переживаннями, експресивним життям зникли і стали, як сьогоднішнє львівське небо — сірим і з відсутністю ліричного настрою. Поетичному чи романтичному настрою нізвідки взятися, бо практично ніщо не має вплив на думки і нічого така погода не навіює. 

Матеріальні цінності


Здається, що їх не існує, бо що таке матеріальна складова в порівнянні з вищими цінностями? Моральними, духовними, етичними. Та ніщо, сміття. Що таке гроші? Папір здається. Окей, цей папір вислухає таке про себе, а потім дуля його в кишені. Класно тим, хто за вдалим виразом Остапа Бендера "народився до епохи історичного матеріалізму". Здається, що гроші як матеріальна цінність не потрібні нам взагалі, однак виходить, що ми нічого не можемо дати іншим, крім того, що вміємо самі. Я не є великим майстром в чомусь, а тому вмію небагато. 

Тим, хто мені насправді дорогий я можу дати лише своє тепло, любов, спілкування і цей перелік нематеріальних речей можна продовжувати довго і сидіти в дірявих шкарпетках і чекати, доки хтось прийде і послухає твої нікому не потрібні віршики про бездонний океан і гієну вогенну. Все це непотріб. Якщо дивитись песимістично та реалістично. На мій погляд, реалізм сходиться більше з песимізмом в проекції на наше велике життя.

Але філософічні настрої колись проходять, замінюючи себе матеріальними нагадуваннями, які не дають можливості подумати: або в тебе є засоби матеріального існування, або немає. Третього не дано. Немає грошей — ти гімно одним словом. Коли ти відчуваєш, що хтось чекає підкріплення твоїх високих слів матеріальними, але приємними дрібницями (не з принципу, а задля спокою душевного), ти неохоче вивертаєш кишені і знову бачиш дірки, що заставляють повертатися тебе до ручки і паперу, сповідаючись на своє нікчемне життя, за яке ніхто не дасть (чи поки що не дає) ломаного гроша. Ти знаєш, що від тебе можуть відвернутися близькі, які будуть вважати, що ти не цінуєш їх не виявляючи "матеріальної любові". 

Ти не хочеш, аби над тобою зглядувалися люди, як самаритяни, які приймуть тебе до свого дому і обітруть твої рани, бо ж ти не жебрак, бо багатий духовно. Але якщо в часи Христа це було цілком нормально, то зараз це здається дикістю і життя просто засмоктує тебе в боргову безодню, з якої ти може колись виберешся. А зараз ти повний наївності, в погоні за такими гарними і досяжними, але гарячими зірками. Ти їх ловиш і готовий терпіти біль, лиш би їх не втратити, однак сила болю та твоєї долі сильніша од твого організму і почуттів. Тож імпульси твого тіла самі розтискають твої пальці, тож важко жити і шкода вмерти. Від такого вибухового коктейлю думок, що відвідують матеріально убогу людину, яка однак багатою є духовно (від того сила думок збільшується) недалеко до самогубства через те, що хочеться зробити те, що не в силах твоїх. Це розриває тебе зсередини, стискає в лещата твої сердцеві судини, які в корінні волосся роблять тебе сивим, а саме серце вкривається рубцями.

Убогий матеріально тим відрізняється від багатого, що живе сьогоднішнім днем. Багатий може купити собі все, але цінувати буде недовго. Убогий шукає баланс в матеріальному, якого в нього небагато і не хоче втратити своєї голови — він просто хоче спокійного життя. Тому і трясеться над кожною копійчиною, щоб витратити її, щоб відчути себе трохи багатшим. Проте багатий ніколи бідному не подасть, бо можливо сам таким був і пиха вища за милосердя. 

Світ невідворотно поділив своїх дітей на багатих і бідних. Цю межу можна перейти лише витративши багато часу та зусиль, однак в деяких випадках, час проти нас. В моєму випадку теж. Знаходячись зі своїми мріями по різні боки стін, ми молимось, щоб їх досягнути, а досягнувши робимо все, аби втримати, однак гніт нашої свічки перегорає дуже швидко і, прокидаючись в холодному поту розуміємо, що не досягти нам цього, бо не достойні ми або бездарні. Досягнення наших мрій веде нас до безумства, тому своїх мрій досягаючи, ми робимо себе більш залежними та божевільними. А може їх досягати і не потрібно, треба, щоб молились ми на них, але так і ніколи не бачили, бо побачивши, а потім і втративши — втратимо себе і голову. Як бути, куди йти, як діяти.... 

Привид війни


З дня на день, з місяця на місяць читачі не вилазять носами зі шпальт свіжих друкованих газет, юзери з Інтернету не відриваючись від провідних новинних сайтів. Твіттеристи зі всіх сил пишуть свої твіти і кількість кліків та швидкість їхнього друку перевищує правильність побудови думок в їхніх головах. Коли всі перед екранами в напруженнях і саме напруження висить постійно в повітрі, це позбавляє впевненості в завтрашньому дні. Ти засинаєш втомлений від думок про те, що буде завтра, чи не прокинешся ти від розриву снаряду і чи саме твій поверх залишиться цілий після нічного бомбардування, яке ти припускаєш собі в голові. Ти лежиш і довго не можеш заснути.

Війна давно вже настала в наших головах і не лише фізично. Фізично гинуть десятки невинних і невизнаних, героїв і безіменних убієнних, але вони відійдуть, а в перспективі через 30-40 років про них будуть згадувати лише зі шкільних підручників використовуючи скупі інструменти статистики. Беземоційно, не вкладаючи всієї суті та трагедії теперішнього становища. Ми не припускали, що війна зайде до наших дверей і домівок. Що вона постукає до наших вікон і попросить хліба, а потім уб'є через його відсутність. Вона не вибирає часу, місця і ні в кого не питає дозволу. Вона дає про себе знати тільки сумішшю повітря та пороху, шо скрегоче на наших зубах і напруження, що витає в повітрі.

Але чи такою вона є страшною, як її малюють? Чи є вона апокаліптою для цілого людства? Певною мірою так. І всі зараз скажуть: "Апять він якусь х...ню пише, ліпше б шось робив, нашій армії допомагав", але це лише моя сповідь до тих, хто це читає. Суб'єктивізм теж рухає прогрес. Особисто вважаю, що війна — це певна стадія розвитку, якої ми не можемо оминути. Як вогонь є природнім процесом, коли ми спалюємо дрова, так і війна є апогеєм вічної боротьби світла і темряви, добра і зла. Ми всі добре пам'ятаємо десь з дитячих книжок, що добро перемагає, бо є мир. Однак це і не значить, що його немає, коли є війна. Принцип, який ще заклав Макіавеллі свідчить, що зло твориться, щоб потім породити добрі речі та навпаки. Гітлер казав, що боротьба — це двигун для життя. Ми знаходимось в постійній боротьбі все наше життя. В цьому теж є якась логіка.

Біда наша в тому, що ми не вміємо сприймати те, що маємо на даному часі та етапі. Ми не віримо, що війна вже на порозі нашої хати і сидимо в тилу, п'ємо каву, подорожуємо і нас нічого не цікавить. Ми відсторонюємось від всього і робимо вигляд, що сидимо в хатці. Ми насолоджуємось останніми мирними днями. Це так само, як зустрічатися з дівчиною, яка виходить за тиждень заміж: ти не думаєш про її шлюб — ти насолоджуєшся тим тижнем, який вам залишився. Тому і ми стараємось не вірити в очевидні речі, поки та річ не вдарить нас по голові. 

Ми стараємось сперечатися за "мирним" пивом з друзями, себто "війна — це суцільна розруха, шансів в нас немає жодних", але сама війна крім сотень жертв дає загальне очищення, духовне загартування болем і відчаєм. Ті люди, які її пережили можуть рвати колючий дріт зубами і вони нічого не бояться. До народу, який пережив таку річ краще не нариватися. 

Ми повинні застановитися на тій думці, що війна рано чи пізно прийде. Всі передбачення та передумови в нас вже є, тільки стоїть питання, коли це настане, щоб сісти і сказати: "Ну все, почалося". Але коли воно почнеться, встанеш і спитаєш себе: "А що робити?" і тут починається паніка, безлад і нерозуміння. Війна потребує організованого підходу та підготовки з обох сторін, щоб за допомогою певних інструментів її виграти. Це вже не мова дипломатії — це реальні бойові дії з розв'язаними руками для правосуддя над тими, хто цього заслуговує: над зрадниками своєї країни (генералами зокрема), вступають в дії закону воєнного часу і за будь-який проступок ти позбуваєшся або позбуваєш життя. 

Поки бачимо, що Путін сидить в Кремлі — війна буде і бачимо, що ми перші, хто її зустрінемо, але чомусь загально народом нічого для цього не робимо. Скільки по вулиці ходить хлопців, які не знають як розбирається автомат, де на ньому запобіжник і що не можна калібр 5,45 мм ставити в магазин на 7,62 і чому. А прийде коза до воза і всі будуть згадувати, а що вони знають, а виявляється, що нічого. Тому, якщо форсованим темпом не зорганізуватися, не перевести країну, свідомість людей та їхню діяльність на передвоєнний стан, то ми це зустрінемо дуже болісно. Нам і зараз дуже болить, що гинуть наші хлопці за незалежність не на війні, а "на конфлікті". Саме вони зараз стараються відтягнути її початок. Але неминуче відтягувати не слід, а слід той час, вкладений тілами і життями сотень наших громадян використовувати з користю, а ми його нехтуємо.

Коли в 1920 році до Польщі вступили більшовики, навіть наймолодші харцери вступили до війська — весь народ встав під клич "До зброї!". Але я зараз не впевнений, що коли кинуть клич, хтось з нею зможе впоратися, бо не буде знати, де до неї встати. 

З масованою зрадою воєначальників, дезорганізованістю найвищих ешелонів влади, ми отримаємо повернення багнетів у іншу сторону — проти своєї ж влади і війну проти ворога зовнішнього, ми перетворимо в черговий Майдан і черговий внутрішній конфлікт, однак з більшими наслідками, яким скористається ворог. 

Всі мої думки зводяться до того, що не треба бігати від війни, вона все одно дожене на танку того, хто біжить пішки. Не допустімо цього! Роззброєнню ще не час.

Ртуть

Кожен день активних дій на Сході нашої країни наближає розпад Російської Федерації. Так бачимо ми, так бачать може і вони, а ще більше людей цього хочуть. Прогнила з усіх боків, але замальована водоемульсійною фарбою трухлява дерев'яна коробка ще досі тримається на фарбі, яка потихеньку відлітає та на ржавих цвяхах.

Зажралісь, гаспада

Довелося, сидячи не роботі, прочитати газету "Капітал". Якось не мав ніколи великого бажання читати газети економічного спрямування, бо трохи далекий від того, однак деякі речі аналізувати доводиться, роблячи певні геополітичні висновки.