З дня на день, з місяця на місяць читачі не вилазять носами зі шпальт свіжих друкованих газет, юзери з Інтернету не відриваючись від провідних новинних сайтів. Твіттеристи зі всіх сил пишуть свої твіти і кількість кліків та швидкість їхнього друку перевищує правильність побудови думок в їхніх головах. Коли всі перед екранами в напруженнях і саме напруження висить постійно в повітрі, це позбавляє впевненості в завтрашньому дні. Ти засинаєш втомлений від думок про те, що буде завтра, чи не прокинешся ти від розриву снаряду і чи саме твій поверх залишиться цілий після нічного бомбардування, яке ти припускаєш собі в голові. Ти лежиш і довго не можеш заснути.
Війна давно вже настала в наших головах і не лише фізично. Фізично гинуть десятки невинних і невизнаних, героїв і безіменних убієнних, але вони відійдуть, а в перспективі через 30-40 років про них будуть згадувати лише зі шкільних підручників використовуючи скупі інструменти статистики. Беземоційно, не вкладаючи всієї суті та трагедії теперішнього становища. Ми не припускали, що війна зайде до наших дверей і домівок. Що вона постукає до наших вікон і попросить хліба, а потім уб'є через його відсутність. Вона не вибирає часу, місця і ні в кого не питає дозволу. Вона дає про себе знати тільки сумішшю повітря та пороху, шо скрегоче на наших зубах і напруження, що витає в повітрі.
Але чи такою вона є страшною, як її малюють? Чи є вона апокаліптою для цілого людства? Певною мірою так. І всі зараз скажуть: "Апять він якусь х...ню пише, ліпше б шось робив, нашій армії допомагав", але це лише моя сповідь до тих, хто це читає. Суб'єктивізм теж рухає прогрес. Особисто вважаю, що війна — це певна стадія розвитку, якої ми не можемо оминути. Як вогонь є природнім процесом, коли ми спалюємо дрова, так і війна є апогеєм вічної боротьби світла і темряви, добра і зла. Ми всі добре пам'ятаємо десь з дитячих книжок, що добро перемагає, бо є мир. Однак це і не значить, що його немає, коли є війна. Принцип, який ще заклав Макіавеллі свідчить, що зло твориться, щоб потім породити добрі речі та навпаки. Гітлер казав, що боротьба — це двигун для життя. Ми знаходимось в постійній боротьбі все наше життя. В цьому теж є якась логіка.
Біда наша в тому, що ми не вміємо сприймати те, що маємо на даному часі та етапі. Ми не віримо, що війна вже на порозі нашої хати і сидимо в тилу, п'ємо каву, подорожуємо і нас нічого не цікавить. Ми відсторонюємось від всього і робимо вигляд, що сидимо в хатці. Ми насолоджуємось останніми мирними днями. Це так само, як зустрічатися з дівчиною, яка виходить за тиждень заміж: ти не думаєш про її шлюб — ти насолоджуєшся тим тижнем, який вам залишився. Тому і ми стараємось не вірити в очевидні речі, поки та річ не вдарить нас по голові.
Ми стараємось сперечатися за "мирним" пивом з друзями, себто "війна — це суцільна розруха, шансів в нас немає жодних", але сама війна крім сотень жертв дає загальне очищення, духовне загартування болем і відчаєм. Ті люди, які її пережили можуть рвати колючий дріт зубами і вони нічого не бояться. До народу, який пережив таку річ краще не нариватися.
Ми повинні застановитися на тій думці, що війна рано чи пізно прийде. Всі передбачення та передумови в нас вже є, тільки стоїть питання, коли це настане, щоб сісти і сказати: "Ну все, почалося". Але коли воно почнеться, встанеш і спитаєш себе: "А що робити?" і тут починається паніка, безлад і нерозуміння. Війна потребує організованого підходу та підготовки з обох сторін, щоб за допомогою певних інструментів її виграти. Це вже не мова дипломатії — це реальні бойові дії з розв'язаними руками для правосуддя над тими, хто цього заслуговує: над зрадниками своєї країни (генералами зокрема), вступають в дії закону воєнного часу і за будь-який проступок ти позбуваєшся або позбуваєш життя.
Поки бачимо, що Путін сидить в Кремлі — війна буде і бачимо, що ми перші, хто її зустрінемо, але чомусь загально народом нічого для цього не робимо. Скільки по вулиці ходить хлопців, які не знають як розбирається автомат, де на ньому запобіжник і що не можна калібр 5,45 мм ставити в магазин на 7,62 і чому. А прийде коза до воза і всі будуть згадувати, а що вони знають, а виявляється, що нічого. Тому, якщо форсованим темпом не зорганізуватися, не перевести країну, свідомість людей та їхню діяльність на передвоєнний стан, то ми це зустрінемо дуже болісно. Нам і зараз дуже болить, що гинуть наші хлопці за незалежність не на війні, а "на конфлікті". Саме вони зараз стараються відтягнути її початок. Але неминуче відтягувати не слід, а слід той час, вкладений тілами і життями сотень наших громадян використовувати з користю, а ми його нехтуємо.
Коли в 1920 році до Польщі вступили більшовики, навіть наймолодші харцери вступили до війська — весь народ встав під клич "До зброї!". Але я зараз не впевнений, що коли кинуть клич, хтось з нею зможе впоратися, бо не буде знати, де до неї встати.
З масованою зрадою воєначальників, дезорганізованістю найвищих ешелонів влади, ми отримаємо повернення багнетів у іншу сторону — проти своєї ж влади і війну проти ворога зовнішнього, ми перетворимо в черговий Майдан і черговий внутрішній конфлікт, однак з більшими наслідками, яким скористається ворог.
Всі мої думки зводяться до того, що не треба бігати від війни, вона все одно дожене на танку того, хто біжить пішки. Не допустімо цього! Роззброєнню ще не час.
