З переїздом в іншу країну, активність мого блогерства впала практично до нуля. Півроку без жодного допису свідчить про певну імпотенцію думок, або про те, що просто перестав думати. Думки, які раніше мені навіював Львів своїми проблемами, переживаннями, експресивним життям зникли і стали, як сьогоднішнє львівське небо — сірим і з відсутністю ліричного настрою. Поетичному чи романтичному настрою нізвідки взятися, бо практично ніщо не має вплив на думки і нічого така погода не навіює.
Епікриз
З переїздом в іншу країну, активність мого блогерства впала практично до нуля. Півроку без жодного допису свідчить про певну імпотенцію думок, або про те, що просто перестав думати. Думки, які раніше мені навіював Львів своїми проблемами, переживаннями, експресивним життям зникли і стали, як сьогоднішнє львівське небо — сірим і з відсутністю ліричного настрою. Поетичному чи романтичному настрою нізвідки взятися, бо практично ніщо не має вплив на думки і нічого така погода не навіює.
Матеріальні цінності
Здається, що їх не існує, бо що таке матеріальна складова в порівнянні з вищими цінностями? Моральними, духовними, етичними. Та ніщо, сміття. Що таке гроші? Папір здається. Окей, цей папір вислухає таке про себе, а потім дуля його в кишені. Класно тим, хто за вдалим виразом Остапа Бендера "народився до епохи історичного матеріалізму". Здається, що гроші як матеріальна цінність не потрібні нам взагалі, однак виходить, що ми нічого не можемо дати іншим, крім того, що вміємо самі. Я не є великим майстром в чомусь, а тому вмію небагато.
Тим, хто мені насправді дорогий я можу дати лише своє тепло, любов, спілкування і цей перелік нематеріальних речей можна продовжувати довго і сидіти в дірявих шкарпетках і чекати, доки хтось прийде і послухає твої нікому не потрібні віршики про бездонний океан і гієну вогенну. Все це непотріб. Якщо дивитись песимістично та реалістично. На мій погляд, реалізм сходиться більше з песимізмом в проекції на наше велике життя.
Але філософічні настрої колись проходять, замінюючи себе матеріальними нагадуваннями, які не дають можливості подумати: або в тебе є засоби матеріального існування, або немає. Третього не дано. Немає грошей — ти гімно одним словом. Коли ти відчуваєш, що хтось чекає підкріплення твоїх високих слів матеріальними, але приємними дрібницями (не з принципу, а задля спокою душевного), ти неохоче вивертаєш кишені і знову бачиш дірки, що заставляють повертатися тебе до ручки і паперу, сповідаючись на своє нікчемне життя, за яке ніхто не дасть (чи поки що не дає) ломаного гроша. Ти знаєш, що від тебе можуть відвернутися близькі, які будуть вважати, що ти не цінуєш їх не виявляючи "матеріальної любові".
Ти не хочеш, аби над тобою зглядувалися люди, як самаритяни, які приймуть тебе до свого дому і обітруть твої рани, бо ж ти не жебрак, бо багатий духовно. Але якщо в часи Христа це було цілком нормально, то зараз це здається дикістю і життя просто засмоктує тебе в боргову безодню, з якої ти може колись виберешся. А зараз ти повний наївності, в погоні за такими гарними і досяжними, але гарячими зірками. Ти їх ловиш і готовий терпіти біль, лиш би їх не втратити, однак сила болю та твоєї долі сильніша од твого організму і почуттів. Тож імпульси твого тіла самі розтискають твої пальці, тож важко жити і шкода вмерти. Від такого вибухового коктейлю думок, що відвідують матеріально убогу людину, яка однак багатою є духовно (від того сила думок збільшується) недалеко до самогубства через те, що хочеться зробити те, що не в силах твоїх. Це розриває тебе зсередини, стискає в лещата твої сердцеві судини, які в корінні волосся роблять тебе сивим, а саме серце вкривається рубцями.
Убогий матеріально тим відрізняється від багатого, що живе сьогоднішнім днем. Багатий може купити собі все, але цінувати буде недовго. Убогий шукає баланс в матеріальному, якого в нього небагато і не хоче втратити своєї голови — він просто хоче спокійного життя. Тому і трясеться над кожною копійчиною, щоб витратити її, щоб відчути себе трохи багатшим. Проте багатий ніколи бідному не подасть, бо можливо сам таким був і пиха вища за милосердя.
Світ невідворотно поділив своїх дітей на багатих і бідних. Цю межу можна перейти лише витративши багато часу та зусиль, однак в деяких випадках, час проти нас. В моєму випадку теж. Знаходячись зі своїми мріями по різні боки стін, ми молимось, щоб їх досягнути, а досягнувши робимо все, аби втримати, однак гніт нашої свічки перегорає дуже швидко і, прокидаючись в холодному поту розуміємо, що не досягти нам цього, бо не достойні ми або бездарні. Досягнення наших мрій веде нас до безумства, тому своїх мрій досягаючи, ми робимо себе більш залежними та божевільними. А може їх досягати і не потрібно, треба, щоб молились ми на них, але так і ніколи не бачили, бо побачивши, а потім і втративши — втратимо себе і голову. Як бути, куди йти, як діяти....
Привид війни
З дня на день, з місяця на місяць читачі не вилазять носами зі шпальт свіжих друкованих газет, юзери з Інтернету не відриваючись від провідних новинних сайтів. Твіттеристи зі всіх сил пишуть свої твіти і кількість кліків та швидкість їхнього друку перевищує правильність побудови думок в їхніх головах. Коли всі перед екранами в напруженнях і саме напруження висить постійно в повітрі, це позбавляє впевненості в завтрашньому дні. Ти засинаєш втомлений від думок про те, що буде завтра, чи не прокинешся ти від розриву снаряду і чи саме твій поверх залишиться цілий після нічного бомбардування, яке ти припускаєш собі в голові. Ти лежиш і довго не можеш заснути.
Війна давно вже настала в наших головах і не лише фізично. Фізично гинуть десятки невинних і невизнаних, героїв і безіменних убієнних, але вони відійдуть, а в перспективі через 30-40 років про них будуть згадувати лише зі шкільних підручників використовуючи скупі інструменти статистики. Беземоційно, не вкладаючи всієї суті та трагедії теперішнього становища. Ми не припускали, що війна зайде до наших дверей і домівок. Що вона постукає до наших вікон і попросить хліба, а потім уб'є через його відсутність. Вона не вибирає часу, місця і ні в кого не питає дозволу. Вона дає про себе знати тільки сумішшю повітря та пороху, шо скрегоче на наших зубах і напруження, що витає в повітрі.
Але чи такою вона є страшною, як її малюють? Чи є вона апокаліптою для цілого людства? Певною мірою так. І всі зараз скажуть: "Апять він якусь х...ню пише, ліпше б шось робив, нашій армії допомагав", але це лише моя сповідь до тих, хто це читає. Суб'єктивізм теж рухає прогрес. Особисто вважаю, що війна — це певна стадія розвитку, якої ми не можемо оминути. Як вогонь є природнім процесом, коли ми спалюємо дрова, так і війна є апогеєм вічної боротьби світла і темряви, добра і зла. Ми всі добре пам'ятаємо десь з дитячих книжок, що добро перемагає, бо є мир. Однак це і не значить, що його немає, коли є війна. Принцип, який ще заклав Макіавеллі свідчить, що зло твориться, щоб потім породити добрі речі та навпаки. Гітлер казав, що боротьба — це двигун для життя. Ми знаходимось в постійній боротьбі все наше життя. В цьому теж є якась логіка.
Біда наша в тому, що ми не вміємо сприймати те, що маємо на даному часі та етапі. Ми не віримо, що війна вже на порозі нашої хати і сидимо в тилу, п'ємо каву, подорожуємо і нас нічого не цікавить. Ми відсторонюємось від всього і робимо вигляд, що сидимо в хатці. Ми насолоджуємось останніми мирними днями. Це так само, як зустрічатися з дівчиною, яка виходить за тиждень заміж: ти не думаєш про її шлюб — ти насолоджуєшся тим тижнем, який вам залишився. Тому і ми стараємось не вірити в очевидні речі, поки та річ не вдарить нас по голові.
Ми стараємось сперечатися за "мирним" пивом з друзями, себто "війна — це суцільна розруха, шансів в нас немає жодних", але сама війна крім сотень жертв дає загальне очищення, духовне загартування болем і відчаєм. Ті люди, які її пережили можуть рвати колючий дріт зубами і вони нічого не бояться. До народу, який пережив таку річ краще не нариватися.
Ми повинні застановитися на тій думці, що війна рано чи пізно прийде. Всі передбачення та передумови в нас вже є, тільки стоїть питання, коли це настане, щоб сісти і сказати: "Ну все, почалося". Але коли воно почнеться, встанеш і спитаєш себе: "А що робити?" і тут починається паніка, безлад і нерозуміння. Війна потребує організованого підходу та підготовки з обох сторін, щоб за допомогою певних інструментів її виграти. Це вже не мова дипломатії — це реальні бойові дії з розв'язаними руками для правосуддя над тими, хто цього заслуговує: над зрадниками своєї країни (генералами зокрема), вступають в дії закону воєнного часу і за будь-який проступок ти позбуваєшся або позбуваєш життя.
Поки бачимо, що Путін сидить в Кремлі — війна буде і бачимо, що ми перші, хто її зустрінемо, але чомусь загально народом нічого для цього не робимо. Скільки по вулиці ходить хлопців, які не знають як розбирається автомат, де на ньому запобіжник і що не можна калібр 5,45 мм ставити в магазин на 7,62 і чому. А прийде коза до воза і всі будуть згадувати, а що вони знають, а виявляється, що нічого. Тому, якщо форсованим темпом не зорганізуватися, не перевести країну, свідомість людей та їхню діяльність на передвоєнний стан, то ми це зустрінемо дуже болісно. Нам і зараз дуже болить, що гинуть наші хлопці за незалежність не на війні, а "на конфлікті". Саме вони зараз стараються відтягнути її початок. Але неминуче відтягувати не слід, а слід той час, вкладений тілами і життями сотень наших громадян використовувати з користю, а ми його нехтуємо.
Коли в 1920 році до Польщі вступили більшовики, навіть наймолодші харцери вступили до війська — весь народ встав під клич "До зброї!". Але я зараз не впевнений, що коли кинуть клич, хтось з нею зможе впоратися, бо не буде знати, де до неї встати.
З масованою зрадою воєначальників, дезорганізованістю найвищих ешелонів влади, ми отримаємо повернення багнетів у іншу сторону — проти своєї ж влади і війну проти ворога зовнішнього, ми перетворимо в черговий Майдан і черговий внутрішній конфлікт, однак з більшими наслідками, яким скористається ворог.
Всі мої думки зводяться до того, що не треба бігати від війни, вона все одно дожене на танку того, хто біжить пішки. Не допустімо цього! Роззброєнню ще не час.
Ртуть
Цинізм сміття
Я не люблю прибирати в себе вдома, ані в себе на робочому місці. Не тому, що мені лінь, чи багато роботи. Просто деколи серед гір, сміття, непотребу та необхідних речей ми знаходимо те, що ворушить старі рани, від того серце б'ється частіше, навіваються спогади, які хочеш забути, але хочеться згадувати. Знаходимо те, що коли сховали далеко, щоб очі цього більше не бачили. І хотілося потім виколоти ті очі, щоб не бачити, де воно заховано, щоб більше ніколи не знаходити. Але через певний час ми беремо старі конверти і насолоджуємось цим почерком, гладимо цей папір, що гладила Вона. Вона писала ці рядки з любов'ю, яка залишилася тільки в моєму серці, точніше її уламки, які жалять, як уламки снаряда старого ветерана війни і не дають йому спати по ночах. Серце б'ється, але ніби б'ється воно в лещатах, так незручно і відчуття якогось пориву душі, хочеться кричати на все горло про те, наскільки це неможливо витримати. Від цих спогадів хочеться ізолювати себе і інших, хочеться закритися там, де нікого немає, де глухі стіни, щоб нічого не нагадувало тобі про Неї.
Ці спогади нам відразливі, бо старі рани ніби і зажили, рубці на серці загоїлися і не повертається цей образ, що раніше ти хотів бачити перед обличчям кожного дня. Не звучить у вухах цей голос і всі яскраві моменти, що, здавалося б, були найщасливішими у житті, вже не були такими яскравими, однак їх хотілося повторити. Але ні. Хочеться розбити голову об стіну, наїстися перцю, а потім їсти пісок, щоб тільки забути про Неї. Хочеться заснути і не прокинутися, щоб не думати про Неї, не бачити її казкових рис і не відчувати Її шепоту в своїх вухах. Хочеться вимити руки і віддряпати від рук, щоб не відчувати ілюзії Твого доторку.
Ми хочемо забути те, що хочемо пам'ятати. Як це не парадоксально, але в цьому тримається паритет і баланс, як добро і зло. Може саме це не дає нас дати собі повноцінну волю, вдихнути на повні груди і вже не видихнути, бо це вже тобі не підвладно. Ми живемо числом деяких моментів, які ми самі вишкрябали Її чи його нігтями в своєму розумі. Вони прекрасні і ніколи ми їх не стремо з пам'яті, бо коли ми їх хочемо стерти, тоді ми не можемо їх не згадати. Ці миті прокручуються з новою силою і десь далеко в душі ти плачеш, що не можеш нічого повернути. Але не шкодуєш. Бо шкодувати без змісту, тому що повернути нічого вже неможливо.
Ми можемо знайти відволікання лише в роботі, коли маємо чітке завдання і повністю з головою знаходимось в ній. Але, коли лягаєш спати, то, прокрутивши в голові свій прожитий день, ти думаєш про Неї. І ти молишся, і просиш для Неї здоров'я, і успіху, і любові, і всього того, чого ти не зможеш їй дати, і не дасиш. Ти просто хочеш Їй добра.
І зорить Вона твоєю зіркою в небі, яку бачиш тільки ти і цілуєш її, засинаючи. Вимолюєш, щоб вона ніколи не згасла і кожної ночі ви зустрічалися і спілкувалися, хоч між вами декілька мільйонів кілометрів чи світових років.
Ти дивишся востаннє на цей лист і на пакунок з милим малюнком і думаєш, що ти втратив все, що мав. Так має бути, але ти втратив. І ніякі пігулки, ані вода не загасять твого полум'я, яким горять твої "труби". Ти кладеш цей лист, щоб ніколи його не знайти. Але ти знаєш, де він лежить, щоб через деякий час знову його "не знайти". Це як твій храм: ти молишся і йдеш від нього з чистою душею, щоб потім знову повернутися. І сон стає важким, і заснути не легко, бо ти не згасаєш, і мені вже не тепло.
Про "всередині" і "ззовні"
У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить.
Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.
Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу.
Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.
Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.
Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє.
Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію.
Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою.
Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві.
Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок.
Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.
Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.
Армія "спасіння"
Ні, це не євангелістська організація, що хоче "спасти" наші душі. Це наша рідна українська армія, що береже наш спокій, лупашить терористів на Сході, недосипає, недоїдає, але стоїть стійко, бо не має вибору. Солдат - він солдат у всьому. Він виконує накази незалежно від рівня матеріального забезпечення. Головне, щоб була кров в жилах і куля в стволі.
Беззахисний захист
Майдан: що далі?
Майдан для всіх українців давно вже став символом боротьби за самоідентифікацію та реальну, а не лише формальну незалежність. Думаю, це речення було лейтмотивом цієї статті. Він всім нам дав впевненість в собі і віру в силу та рішучість народної волі. Але що робити далі? Чи повинен стояти Майдан і з одного боку бути туристичною пам'яткою Києва, а з іншого — живим пам'ятником всіх подій сучасної української історії.
Лінь - це наша тінь
Всі питають мене: "Тарасе, чому ти такий худий?" (особливо мама). Для себе в середині, я очікую запитання: "Тарасе, що тримає тебе в такій формі?". Відповідь дуже проста і водночас дивна — лінь. Лінь — це хвилинки чи годинки нашої радості, коли ми не хочемо нічого робити просто тому, що не хочемо. Ми не хочемо вставати, чи не хочемо їсти, ми не хочемо працювати, чи не хочемо пилососити. Все це наша мила і люба лінь.
Заради таких моментів, ми прокидаємося о 12 дня і перевертаємося на лівий бік. Саме заради таких моментів нам все рівно, що робиться в нас на столі — це наш стіл і це наш срач. Заради таких моментів ми хочемо щось зробити, щоб потім полінуватися зробити це ж. Я не кажу, що я прихильник ліні, але кожен з нас хоче просто розслабитися і ловити кайф від того, що не зробив щось архіважливе, або просто сказав "Ні!", втамувавши свій егоїзм.
Я вважаю, що лінь — це двигун прогресу, бо ти нічого не робиш, потім тебе це схарює і ти починаєш щось робити, але щоб потім повернутися на місце лежання чи сидіння. Ти можеш нічого не робити до години, коли тобі треба виходити, а ти ще не зібраний, не розвішав білизну і взагалі ти не голений. І починається антитерористична операція в тебе в хаті з метою усування недоліків власної гігієни і срачу і думаєш: "От би мене зара в Луганськ, я б там навів порядок"))
Лінуватися можна в різних місцях: на роботі, під час навчання, на природі чи в транспорті. Одне можна сказати точно: лінь має бути дозована. Це, як наркотик — в кожного своя доза до початку залежності. Але лінуватися треба і в тому половина сенсу всього нашого життя. Після творчого простою наближається творчий вибух. Від нічого не робіння, в руках прокидається сила і піднімаються предмети, яких досі не піднімав.
Це, напевно, найбільша епідемія людства, яка призвела до безлічі катаклізмів. Через лінь архітекторів і техніків, вибухнув Чорнобиль. Через лінь французів, вони проспали Францію у 1940-му. Через свою лінь (чи лінь урядовців), ми втратили Крим. Не хотілось би тут згадувати політику, але той, хто захоплюється лінню близький більше до прірви, ніж до позитиву. Але ходити на межі — це завжди весело.
Ми лінуємося, значить ми щось робимо, бо лінь протилежна роботі, яку ми відставили на другий план. Те, як ми лінуємося показує наш внутрішній світ більше, ніж те, якими ми є в роботі. Бо в ліні ми почуваємося собою, невимушено і відкрито. Тільки нікому цього не показуємо, бо навіщо? Лінь же ж.
Тому лінуватися корисно, щоб трохи витратити часу на себе: подивитися вгору, чого ми майже не робимо, і побачити прекрасну львівську архітектуру; вдягнути сандалі під час дощу чи не брати парасолю, щоб помокнути під дощем і "освіжити" свої думки. Наша лінь - це початок, хоч і не близький, наших великих починань, бо колись та й ми почнемо і саме ми визначаємо коли її перервати.
Чотири танкісти і...Ярош
Постать Дмитра Яроша викликає сумніви в багатьох і в мене зокрема. Якийсь чувак, який зібрав, кажуть, праворадикальні організації, крутився перед камерами у військовому светрі і нагадував Аслана Масхадова чи Шаміля Басаєва, хоч і близько з ними не стояв. На мою думку, Ярош - це дуже гарно спланований чийсь бізнес-проект.
Феномен ватніка
Паралельно з різними підписками до сторінок у ФБ, я ще підписаний до РИА Новости, оскільки до того часу, коли його очолив Кісєльов, це було класне інформаційне агентство. Однак, не настільки цікаво читати ті новини, які там написани бо-зна як і "лівою ногою", як читати коментарі жителів Росії. Не тих, котрі живуть в глибинці десь на Уралі. Це мешканці переважно "європейської" частини Росії, які мають доступ до Інтернету і можуть порівнювати різні погляди на одні і ті ж питання.Влада не може бути до кінця справедливою і приймати правильні рішення: в правильне русло її має скеровувати народ - так вже повелося. Той народ, який не скеровує владу і повністю їй довіряється, дозволяє владі залізати на голову йому, народові. Але не навпаки.
Великодержавницький шовінізм виховувався у головах росіян давно. Російська імперія, де імператор ходив в черевиках, а селянин в лаптях (подекуди і без них) збереглася ментально і досі. Численні резиденції російських політиків та олігархів на Рубльовці, погані дороги чи кричуще порушення прав людини в Росії аж ніяк не впливає на бажання народу щось змінити. Це щось мені нагадує позицію нашої влади щодо Криму: ми не будемо розв"язувати війну, поки вона не прийшла до нашої "хати". Так і вони живуть за правилом: кожен сам коваль своєї долі, але не мають впевненості, що вночі не може прийти якийсь бритоголовий і постановою суду забрати їхнє помешкання, але та людина нічого не зробить, бо система зламати неможливо. Тому і виникає один з найвищих відсотків смертності, один з найвищих показників алкоголізму та наркоманії, бо всі закривають на те очі, а коли відкриють, то вже можуть опинитися без штанів.
Єдине, що тішить "ватніків" виражається у фразі "зате Крим наш". Вони готові терпіти всі муки і страждання, власну зневіру, злидні заради чогось великого, чого вони ніколи не побачать і не помацають, бо воно надумане. Коли Ленін прийшов до влади, то 25 років минуло, перш, ніж побудувати "країну квітучого соціалізму". Зате, в них найбільш квітучі дерева, особливо біля виритих на початку 30-х років каналів, ГЕС та інших об"єктів. Бо вони побудовані на кістках і людських душах. Для російської чи радянської влади життя їхнього громадянина не було ніколи найбільшою цінністю. Я не знаю, чи навіть в них в Конституції таке написано було, бо у нашій є. Ця країна могла б бути більшою, ніж Китай, якби не гігантські жорна не перемелювали людські життя і долі, як зерно.
Зате Крим наш. Погані дороги, спиті та наколоті підлітки. Нічого, зате Крим наш. Влада обкрадає старих людей, тотальна корупція, відстріл незгідних, політичні в"язні - зате Крим наш. І побільше горілки. Більше, ще більше. І головне, щоб дешева була. За цей дурман люди готові задавити будь-кого, бо це стало більше, ніж валютою - для когось це ціна життя.
Для тоталітарної та диктатурної влади немає нічого гіршого, аніж задурманений, вірний, сильний фізично і не мислячий ватнік.
До речі, чому ватнік? Тому що, під час ІІ Світової війни, кінець якої ми сьогодні відзначаємо та вшановуємо жертв, радянська влада не змогла забезпечити своїй армії нормального однострою. "Лендлізівські" (від слова "лендліз" - допомога США та Великобританії для СРСР на початку війни) куртки, готові пошиті комплекти одягу осідали в хатах тиловиків. Хоча, перед війною укомплектованими було більше 5 мільйонів солдатів Червоної армії. Так от, ті куртки на ваті були дуже простими у виготовленні і дуже теплими взимку. Багато німецьких солдат мерзло від холоду у простих солдатських шинелях, бо вони не були пристосованими до морозу.
Після війни, багато демобілізованих солдатів, багато інвалідів війни залишилися непотрібними своїй державі. З цього виник сплеск алкоголізму серед чоловічого населення, яке жило безпосередньо в селах. А ще, в таких ватніках ходили на зонах і в таборах. В кінці 50-х років, коли Сталін вже помер і Хрущов прийшов до влади, почали амністувати в"язнів ГУЛАГу та інших таборів та зон. Тому, такі асоціації пов"язані здебільшого з проспиротованістю відчайдушного сільського населення, що жило "аби не гірше" в перемішку з кримінальними елементами, що влилися в громадське життя, де "каждий втарой сідєл, а каждий пєрвий - сажал".
Ось така от, куртка на ваті, як-то кажуть. Феномен, що незрозумілий науковцям та непідвладний часу.
Федералізація для чайників
Ця тема не є вже актуальною з одного боку, однак з іншого погляду, багато хто ще не знає, за що чи проти чого ми боремося. Слово "федералізація" (асоціюється одразу з Царьовим) звучить на вулицях різних міст частіше, ніж в Росії, де всі республіки - це суб'єкти федерації. Ніде в Росії так активно не обговорювали федеративний устрій держави, як в Україні зараз обговорюють цей можливий (для мене неможливий) статус. В декого спостерігається навіть своєрідний "стокгольмський синдром", коли "постраждалі починають співчувати своїм викрадачам", себто, "ну нехай буде та федералізація", не усвідомлюючи, що це і які цьому наслідки. Переважно, легко дізнатися знає та людина значення цього терміну, чи ні за простим запитанням.
День (по)бєди
День пам'яті про солдата, чиї груди були нашпиговані кулями. І в душі він був простим гарматним м'ясом, який не воював за Сталіна. Він мав перед собою шлях додому, який він міг пройти або не пройти. Він наївно думав, що його чекали, але насправді від його хати залишилася лише 3-метрова яма від фугасної бомби.
День пам'яті про сотні тисяч солдатів штрафних батальйонів і бригад, які були винні лише в тому, що повернулися до "своїх", а їх визнали дизертирами і не рахували не лише за людей, але й кількості полеглих. Де перед тим, як гнати їх на мінні поля, їм давали по сто грамів спирту і дізнавалися вони про ці поля лише тоді, коли сотні людей на них підривалися. Коли в спину пораненим стріляли "заградотряди" НКВД, які не випускали нікого з поля бою. Тому був вибір: або бути вбитим, або бути вбитим.
Там, де сотні тисяч кісток, сьогодні найзеленіша в світі трава. Де попіл мільйонів людських душ, сьогодні цвітуть яблуні і розквітають каштани. Це найродючіша земля, бо омита кров'ю, слізьми і життями. І ми ходимо по цій землі, бо завдячуємо їм. Але не тільки радянським солдатам, але всім, чиї кістки лежать в українській землі.
І не треба вдягати колорадські стрічки, щоб показувати, що "Пабєда - ето наше всьо". Єдине, чим ми можемо зарадити, це взяти приклад тих поколінь і мужньо відстоювати те, що маємо, бо ми, як і вони, не маємо вибору. Ми на своїй землі і на ній чи в ній маємо залишитись. І якщо ми всі поляжемо в нерівній боротьбі, то залишимо духовний корм майбутнім поколінням і непогашене багаття боротьби.
В історії немає когось воїстину правильного чи ні. Історія нам дає сухі факти і матеріали до роздумів. Тому, вона дає можливість подавати її різнобічно. Хтось маніпулює фактами, а хтось старається подавати їх послідовно і логічно. Ця історія сповнена фальші, смертей і брехні. Вона не вміє прощати і не дає прощення. Ми маємо робити з цього правильні висновки і не ділити солдатів на радянських і українських. Ми не маємо права ділити смерті та жертви на неправильні та правильні, бо не маємо такого уповноваження.
Закликаю 8 та 9 травня приділити певний час не сперичанням, не штовханинам і конфліктам на провокативній основі, а помолитися про спасіння душ загиблих. Раджу передивитися такі фільми, як "Штрафбат", "Врятувати рядового Райана" та іншу воєнну класику, аби сповна зрозуміти або хоча б спробувати осягнути всі масштаби тої жертви, яку було складено на вівтар Свободи.
Ми маємо щастя, що живемо вільними людьми у вільній державі та все ж ми підневільні власних потреб. Їхні ж душі вільні. Як я їм заздрю...
З відкритим ротом
Довго задумувався над тим, чому я перестав писати про буденні проблеми і перейшов на політику, бо зараз про це теревенять всі. Немає напевно такої особи (навіть найконченішого ватніка), який би не мав своєї позиції щодо подій на Сході чи подій в Криму, який вже відійшов у вічність історії і зайняв "достойне" місце через інших курортів РФ, таких як Абхазія та Сочі "гдє бєлиє ночі". Десятки смертей не дають нам подумати про вічне, тисячі студентів сидять на парах і замість того, щоб списувати, заходять на "Українську правду" і перебивають викладачів, сповіщаючи свіжі новини з передової.
Я ж спостерігав всі ці події з відкритим ротом, адже не знав, коли станеться такий момент, коли Росія відкриє світові своє істинне комуністичне і совкове лице. Не думав, що доживу до таких днів, але радий цьому. Радий буду і у випадку повномасштабної воєнної агресії з боку Росії піти захищати свою країну, оскільки знатиму, що правда на нашому боці і світ це усвідомлює. Що ми не залишимося самими на цьому світі. Що і на нашій вулиці буде свято.
Саме під час розвитку цих бурхливих подій, я вперше почав дослухатися до людей, які звуться "експертами" (хоча не до всіх), які ще задовго до цих подій розписали все, як по нотах. Зрештою, так і звершилося, оскільки Росія має різні пакети сценаріїв і саме такі речі в неї відпрацьовані методично. Вони методично провокують, вони методично відстрілюють. 70 років радянської влади не минули для них дарма: в них найнадійніша зброя і найдосконаліша система винищення. Чого вартує лише той факт, що в роки репресій, Сталін дав розпорядження науковцям АН СРСР розробити метод "економного розстрілу" аби знайти в тілі таку точку, де при пострілі виділяється з тіла найменше крові. Таку точку вони знайшли (вона була десь між черепом і хребтом). Ці науковці були удостоєні Сталінської премії і хрумаючи жували свої заслужені сухарі від товариша Сталіна. Але Сталін нікуди не втік. Справа його живе і діти його ростуть.
Як Сталін гідно замінив Леніна, так Путін замінив останніх комуністичних душогубів і, якщо вони його почують, то він їх запевняє, що все ще повернеться і буде друге пришестя комунізму, а не Христа. Це його таке бачення. Ми ж - бачимо зовсім інакше.
Пофарбований зверху і ржавий на дні крейсер "Вова Путін" скоро піде до дна, бо де іржа, там буде маленька пробоїна, яка вимиє метал і затопить спочатку нижні трюми, машинний відсік і т.д. і рано, чи пізно дійде і до капітанського містка. Але шлюпки-то теж будуть пробитими ібо фарбували тільки крейсер.
Риє собі ямку Путін та не ложкою, а великою лопатою, тільки черпати йому ще і черпати. Але воно того варте, щоб абсолютне зло нарешті згинуло до другого його пришестя. Зло безперечно залишиться, але перевтілиться в щось або в когось іншого, бо порушиться баланс Всесвіту. Хоч, може і не стане воно більш борзим, а просто собі буде саме для балансу.
Невичерпний запас терпіння
В світлі всіх останніх подій, що пов'язані і з Майданом, і з конфліктом в Криму дуже яскраво вимальовуються сторони добра і сторони зла. Якщо ми звикли до того, що ми кажемо, що "у всьому винні москалі", то ніхто в принципі особливо і не здивувався, коли вони сунулися в Крим. Ба більше, багато хто сприйняв це, як належне, тобто як природній процес, що рано, чи пізно мав відбутися. Я не скажу, що був незрячим (в переносному сенсі, бо в прямому я таким є), тому теж бачив чим це закінчиться, але в конфлікті у Криму, Україна вирішила не дуже заморочуватися вирішенням територіальних проблем реальними діями - маю на увазі збройними чи ще якимись, бо всі чітко знали і розуміли, що жоден дипломатичний тиск не допоможе повернути нашу територію.
З таким ритмом дій, можемо побачити, що рано чи пізно, економічний тиск на Росію буде послаблено, бо "Бог казав прощати", Європа залежна від російського газу і все таке. Єдине, що мене зараз турбує - це відсутність реальних дій з боку нашої держави. Не кажу про владу, а про всіх нас.
Європа нам третій раз дає шанс нормально і за своїм зразком побудувати свою державу і дає до цього всі поштовхи, а, що для нас важливо - матеріальні. Народ більше виступає засобом (як і в усі роки) для виділення цього матеріального поштовху. Перший шанс в нас був в 1991 році, коли нам весь світ дав можливість самоствердитися серед них. Україна цим ніби скористалася і застановилася серед інших країн не йдучи вперед ані технологічно, ані економічно, ані політично. Наступний шанс ми отримали в 2004 році, коли Європа нам повірила, що ми побудуємо нормальну демократію і дала нам фінансові вливання. Розпихали по кишенях, розграбували, дещо пустили на змазування бюджетного механізму, щоб просто він крутився, не кажучи про ефективний і повний хід. Зараз, коли ми маємо сотні жертв, жертви духовні, моральні страждання кожного, хто переживає за свою державу, відчуваю, що це наш останній шанс, аби не те, що йти вперед, а просто запустити механізм нормальної роботи і структуризувати діяльність нашої держави. Щоб всі громадяни були об'єднані однією метою, незалежно від того влада це, чи простий народ. Щоб всі знали, куди ми рухатимемося завтра. Впевнене завтра - це наше все. Нехай навіть прем'єр-міністр, чи інший "перець" виступає по телевізору звечора і каже, що ми маємо робити завтра. І щоб всі побачили, що завтра настає не лише, коли сходить сонце, а коли є результат праці за день попередній.
Нещодавно я задумався над тим, чому Європа так "морозиться" від України. Ну по-перше, ми найбільше країна територіально Східної Європи. По-друге, 45 мільйонів - це не коники. По-третє, це прогнила владна система, де гроші зникають, як в чорній дірі, і на жаль (сумно таке констатувати), але всі державотворчі процеси в нас зводилися до одного - викачати з партнерів гроші. Таким був результат революції 2004-го, періоду правління Януковича і побачимо, що буде зараз. Це питання скоріше ментальності влади, а вона ще довго не зміниться, тому висуваю гіпотезу, що на людському горі і далі просто вони будуть робити собі статки. І Європа буде давати нам кошти, наївно думаючи, що ми їх витратимо в повному обсязі (!) на ремонт доріг чи на будівництво чогось, не вкравши ні копійки. Наївні...Як мені шкода їхньої цивілізованої довіри.
Не хочу розчаровуватися в нас, але, як би ми не казали, що народ вирішує все, гроші ділять там, "на горі" і ми не можемо поки що за цим слідкувати всебічно. І просто настане той день, коли нам ніхто не повірить і грошей ніхто не дасть. І тоді кожен з нас буде відривати від серця останню копійку і буде робити втричі важчу роботу, бо знатиме, що там саме його копійка. Бо коли маємо, не цінуємо, а цінуємо, коли не маємо.
Таких спроб, таких потуг, таких жертв не мав жоден народ. І з жодним народом так не панькалися. Тому або ми всі візьмемося до роботи і через 10 років, працюючи кожного дня і хотячи цього всі будемо жити краще, або краще одразу "лишитися того роверка". Бо брати гроші і не показувати результату - це можливо при фінансових махінаціях з якимось підприємством, яке може змінити назву чи оголосити себе банкрутом, але таке неможливо в 45-мільйонній країні. Тому, коли ми кажемо, що "нас до цього довели москалі", то давайте зробимо фотографію і через 10 років зрівняємо і скажемо собі, чи москалі в тому винні, чи просто ми не захотіли цього виправити!? Відповідь крім нас самих ніхто не дасть.
Підписатися на:
Дописи (Atom)















