Про "всередині" і "ззовні"

У всіх містах сьогодні востаннє лунають останні дзвоники. Для когось 11 років навчання відходять у вічність спогадів, а для когось — це означає ще один "порєбрік", який треба перейти, щоб не зупинятися на досягнутому. Для когось — це найкращі друзі, яких ти зможеш побачити мінімум через 10 років, а йдучи містом ти будеш згадувати найприкольніші моменти разом. А для когось — це нічого не значить. 
Цей пост про період навчання, який кожен з нас має пройти так чи інакше, бо з одного боку нам так кажуть батьки і так записано в Конституції, а з іншого боку — ми маємо крутитися в середовищі однолітків, щоб бачити характери різних людей, бачити інших в праці і розуміти, що нормальних людей на світі не так вже й багато.

Для мене особисто навчання завжди було і є повинністю, бо це обов'язковий крок перед майбутньою роботою. Кожен підліток мріє вже скоріше бути на рівні зі старшими, розмовляти на теми, які їм цікаві і тягнутися до чогось важливішого, більшого і більш значущого, ніж є на твоєму віковому етапі. І це є добре, бо загальна дитяча акселерація давно вже крокує вперед такими темпами, що жодному досліднику дитячої психології і не снилося. Для того, щоб побачити наскільки теперішні діти акселеровані, достатньо зайти в пересічну школу. 

Моя школа була періодом початку передових технологій (телефон з ІФЧ-портом, початки Bluetooth, GTA і ери комп'ютерних ігор). Теперішня молодь має смартфони з 20-мегапіксельними камерами, IPadами і відпочиває не в Одесі на морі, а не нижче Єгипту чи курортів Західної Європи. Звичайно ж, не всі, тому тільки тим я себе і тішу. Так само пацани перехідного віку курять в туалетах, дивлячись, чи не "попалили" їх бува інші учні чи вчительки, хоча таке складається враження, що вчительки виходять після 30-річного стажу з великою дозою пасивного куріння.

Модні пацани вже ходили з травматичними стволами, але я не хочу заглиблюватися в загальну криміногенну ситуацію моєї та інших шкіл, але впевнений, що технології і тут зробили великий крок вперед.

Далі був коледж, який я стараюсь завершити, але це вже зовсім інша історія, яка є більш драматичною, ніж безтурботне шкільне життя. Якщо в школі було чітке розмежування на тих, хто хоче вчитися і має чітку мету і всі знали, що цих людей краще не чіпати, то в коледжі мені випала група, яка на перший погляд нічим не відрізнялася від багатьох інших, але все ж, час показав своє. 

Я зрозумів, що люди діляться на тих, хто не має що робити поза навчанням і тому навчання — це мета і засіб, а є ті, хто поза навчанням мають ще інші заняття і навчання сприймають так, як я, тобто річ, так би мовити, не першопланову. На мою думку, від навчання треба брати те, що тобі цікаво, а не все підряд. В оцінках правди немає, бо будь-яка оцінка є суб'єктивною, як би і хто не старався максимально об'єктивно її поставити. Багато що вирішує в навчанні мотивація і ставлення викладача до студента, від розуміння і їхніх відносин. Доки вітчизняні викладачі будуть ставити між ними і студентами непорушну стіну, доти наша система освіти не буде мотиваційною і осучасненою, оскільки викладач має розуміти студента і навпаки, давати одне одному шанс виправитися. Те, що ти вчиш, має тобі подобатися, бо інакше — це примус власного характеру, а отже, демотивація. Студент має розуміти, чому це йому потрібно і чому це його вчать. Не тому, що є план Міністерства освіти і якогось іншого управління, а це має обґрунтованим з практичного погляду. Він нікому нічого крім себе не зобов'язаний, як і викладач, тому кожен має право вибирати те, що йому потрібно і засвоювати, а потім і використовувати цю інформацію. 

Наша пострадянська система освіти себе давно вичерпала. Її, як і будь-яку іншу систему (силову, судову, владну) треба створювати з самого початку. Студент чи учень — це люди з власним мисленням і думкою, а деякі викладачі не хочуть сприймати деяких людей на рівних умовах навіть в процесі розмови, єхидно насміхаючись над твоєю думкою. 

Тим, хто вважає, що навчання потрібне завжди всім, то пам'ятайте, що нікому (роботодавцям зокрема) ваш диплом не потрібен. Існує десятки прикладів витрачених років та зусиль, після яких студент приходить на роботу, а його диплом навіть не розглядають. Набагато більше вирішують навички, яких вас може і не вчили, але вам це цікаво. Від того наскільки цікавою є справа, яку ви вчите буде залежати і результат вашої подальшої роботи. Якщо кожного дня ви будете творити прекрасні і нові речі, бо вас це "пре", то в цьому ваше покликання і успіх. І жоден викладач цього вам не розкаже, бо не може висунутися з лекційного матеріалу і похизуватися успіхом чи високим місцем у житті та суспільстві. 

Пам'ятайте, що з будь-якого приміщення чи середовища є вихід надвір, а там — цілий світ, в якому можна творити і працювати так, як хочеться вам і в тому напрямку, яке вам довподоби. Не можна обмежувати свій світогляд суто тими відомостями, які подають під час навчання, бо це потрібно "для оцінки". Та оцінка не значить абсолютно нічого, якщо вона не зі щирого бажання її здобути. Це всього лиш формальність. Тому порада тим, хто буде вступати в ВНЗ всіх рівнів акредитації: не обмежуйте себе, дивіться трохи далі горизонту і більше дивіться у вікно, щоб пам'ятати, що ви колись вийдете на двір, щоб продовжити і будувати своє життя, а воно залежить від сили ваших рук і практичних навичок. 

Дуже яскравим прикладом є мандрівник, що має в себе в наплічнику тільки те, що йому необхідно і він сам собі обирає шлях, що вижити в цьому житті, бо невідомо, чи "накриє" його дощ, чи потрапить він у сніговий буран, але він встає і йде далі, щоб бачити, чути, спілкуватися, жити і насолоджуватися власними силами, які мають мету, яка допомагає йому продовжувати його мандрівку.

Робіть, що вам подобається і не слухайте тих, хто вам не подобається — відповідь у вашому серці та інтуїції. Якщо вони не праві, то ви завжди станете на шлях, але це буде ваш шлях, який ви собі самі будуєте. Нехай і тернистий, нехай він буде звивистим, але він унікальний і деколи пересікатиметься з тисячами чужих стежок, щоб вийти потім на свою. І немає їх кінця, і вже не видно її початку. Ви йдете, доки є сила в ногах і доки стукає ваше серце, яке вказує вам дорогу.


Армія "спасіння"

Ні, це не євангелістська організація, що хоче "спасти" наші душі. Це наша рідна українська армія, що береже наш спокій, лупашить терористів на Сході, недосипає, недоїдає, але стоїть стійко, бо не має вибору. Солдат - він солдат у всьому. Він виконує накази незалежно від рівня матеріального забезпечення. Головне, щоб була кров в жилах і куля в стволі.

Беззахисний захист

І це правда. Вчора, коли мені в районі відключили світло і коли я був під впливом випусків новин про те, що цілком можливою є висадка десанту диверсантів в будь-яку точку України (зважаючи на рівень нашої протиповітряної оборони та підготовку російських диверсантів), я зрозумів наскільки ми з вами не захищені. 

Майдан: що далі?

Майдан для всіх українців давно вже став символом боротьби за самоідентифікацію та реальну, а не лише формальну незалежність. Думаю, це речення було лейтмотивом цієї статті. Він всім нам дав впевненість в собі і віру в силу та рішучість народної волі. Але що робити далі? Чи повинен стояти Майдан і з одного боку бути туристичною пам'яткою Києва, а з іншого — живим пам'ятником всіх подій сучасної української історії. 

Лінь - це наша тінь

Всі питають мене: "Тарасе, чому ти такий худий?" (особливо мама). Для себе в середині, я очікую запитання: "Тарасе, що тримає тебе в такій формі?". Відповідь дуже проста і водночас дивна — лінь. Лінь — це хвилинки чи годинки нашої радості, коли ми не хочемо нічого робити просто тому, що не хочемо. Ми не хочемо вставати, чи не хочемо їсти, ми не хочемо працювати, чи не хочемо пилососити. Все це наша мила і люба лінь. 

Заради таких моментів, ми прокидаємося о 12 дня і перевертаємося на лівий бік. Саме заради таких моментів нам все рівно, що робиться в нас на столі — це наш стіл і це наш срач. Заради таких моментів ми хочемо щось зробити, щоб потім полінуватися зробити це ж. Я не кажу, що я прихильник ліні, але кожен з нас хоче просто розслабитися і ловити кайф від того, що не зробив щось архіважливе, або просто сказав "Ні!", втамувавши свій егоїзм. 

Я вважаю, що лінь — це двигун прогресу, бо ти нічого не робиш, потім тебе це схарює і ти починаєш щось робити, але щоб потім повернутися на місце лежання чи сидіння. Ти можеш нічого не робити до години, коли тобі треба виходити, а ти ще не зібраний, не розвішав білизну і взагалі ти не голений. І починається антитерористична операція в тебе в хаті з метою усування недоліків власної гігієни і срачу і думаєш: "От би мене зара в Луганськ, я б там навів порядок")) 

Лінуватися можна в різних місцях: на роботі, під час навчання, на природі чи в транспорті. Одне можна сказати точно: лінь має бути дозована. Це, як наркотик — в кожного своя доза до початку залежності. Але лінуватися треба і в тому половина сенсу всього нашого життя. Після творчого простою наближається творчий вибух. Від нічого не робіння, в руках прокидається сила і піднімаються предмети, яких досі не піднімав. 

Це, напевно, найбільша епідемія людства, яка призвела до безлічі катаклізмів. Через лінь архітекторів і техніків, вибухнув Чорнобиль. Через лінь французів, вони проспали Францію у 1940-му. Через свою лінь (чи лінь урядовців), ми втратили Крим. Не хотілось би тут згадувати політику, але той, хто захоплюється лінню близький більше до прірви, ніж до позитиву. Але ходити на межі — це завжди весело.

Ми лінуємося, значить ми щось робимо, бо лінь протилежна роботі, яку ми відставили на другий план. Те, як ми лінуємося показує наш внутрішній світ більше, ніж те, якими ми є в роботі. Бо в ліні ми почуваємося собою, невимушено і відкрито. Тільки нікому цього не показуємо, бо навіщо? Лінь же ж. 

Тому лінуватися корисно, щоб трохи витратити часу на себе: подивитися вгору, чого ми майже не робимо, і побачити прекрасну львівську архітектуру; вдягнути сандалі під час дощу чи не брати парасолю, щоб помокнути під дощем і "освіжити" свої думки. Наша лінь - це початок, хоч і не близький, наших великих починань, бо колись та й ми почнемо і саме ми визначаємо коли її перервати. 

З вершин до низин

Чомусь пости про політику даються легше, ніж пости про життя. Може тому, що прожив небагато, а може тому, що в більшості життєвих питань відповідей більше, ніж одна, а подекуди відповідей і немає.

Чотири танкісти і...Ярош

Постать Дмитра Яроша викликає сумніви в багатьох і в мене зокрема. Якийсь чувак, який зібрав, кажуть, праворадикальні організації, крутився перед камерами у військовому светрі і нагадував Аслана Масхадова чи Шаміля Басаєва, хоч і близько з ними не стояв. На мою думку, Ярош - це дуже гарно спланований чийсь бізнес-проект.